Відповідь приреченого нетяги на його зауваження з приводу птаха у небі покоробила прокуратора своєю відвертістю й нешанобливістю. Міг би й змовчати або сказати щось облесливе, але ж ні, бачите, знайшов чим утішитися: смерть, мовляв, над усіма ними кружляє. "Ти глянь, сам на себе накликає біду, нібито й справді не боїться страти",— гнівався Понтій Пілат.
— Що ж, повернемось до нашої розмови. Ти знаєш, нещаский, що тебе чекає? — запитав прокуратор хрипким голосом, вкотре витираючи хусткою піт з коричневого лискучого обличчя, а заодно і з лисини та з товстої міцної шиї. Поки Ісус збирався відповідати, прокуратор похрустів спітнілими пальцями, викручуючи кожний палець окремо — була в нього така дурна звичка.— Я запитую тебе, ти знаєш, що тебе чекає?..
Ісус тяжко зітхнув, полотніючи при самій згадці про те, що його чекає.
— Так, римський наміснику, знаю, мене мають стратити сьогодні,— ледь вимовив він.
— "Знаю",— глузливо повторив прокуратор, з усмішкою, повною презирства й жалю, оглядаючи з ніг до голови безталанного пророка, який стояв перед ним.
Той стояв перед ним похнюплений, незграбний, довгошиїй і довговолосий, з розкиданими кучерями, в подертому одязі, босий — сандалії, напевне, загубилися під час сутички,— а за ним крізь огорожу двірцевої тераси виднілись міські будинки на віддалених пагорбах. Місто чекало того, хто стояв на допиті перед прокуратором. Мерзенне місто очікувало жертву. Місту потрібне було сьогодні, у цю спеку, криваве дійство, його темні, як ніч, інстинкти жадали потрясіння — і тоді б вуличні натовпи захлинулися ревом і плачем, як зграї шакалів, що виють і люто гавкають, коли бачать, як роз'ятрений лев терзає у лівійській пустелі зебру. Понтію Пілату доводилося спостерігати такі сцени і серед звірів і серед людей, і внутрішньо він жахнувся, уявивши собі на мить, як відбуватиметься розп'яття на хресті. І він повторив з докором, не позбавленим співчуття:
— Ти сказав — знаю! "Знаю" — не те слово. Повною мірою ти усвідомиш це, коли будеш там...
— Так, римський наміснику, я знаю і здригаюся при самій згадці про це.
— А ти не перебивай і не поспішай на той світ, устигнеш,— промимрив прокуратор, якому не дали закінчити думку.
— Вибач, правителю, якщо ненароком перебив тебе, я не хотів цього,— мовив Ісус.— Я зовсім не поспішаю. Я хотів би пожити ще.
— І ти не думаєш зректися слів своїх непотребних? — спитав у вічі прокуратор.
Ісус розвів руками, і очі його були по-дитячому безпомічні.
— Мені немає чого зрікатись, правителю, ті слова визначені Батьком моїм, я зобов'язаний був донести їх людям, виконуючи волю Його.
— Ти все своє товчеш,— роздратувавшись, Понтій Пі-лат підвищив голос. Вираз обличчя його з великим горбатим носом, з жорсткою лінією рота, облямованого глибокими зморшками, став презирливо-холодним.— Адже я бачу тебе наскрізь, хоч би як ти прикидався,— сказав він тоном, який не припускає заперечень.— Що насправді означає донести до людей слова Батька твого — це означає обдурити, прибрати до рук чернь! Підбурювати чернь до безпорядків. Можливо, ти і до мене маєш донести його слова — адже я теж людина!
— У тебе, правителю римський, немає поки що потреби в цьому, бо ти не страждаєш і тобі немає сенсу жадати іншого устрою життя. Для тебе влада — Бог і совість. А нею ти володієш сповна. І для тебе немає нічого вищого.
— Вірно. Немає нічого вищого від влади Риму. Сподіваюсь, ти це хочеш сказати?
— Так думаєш ти, правителю.
— Так завжди думали розумні люди,— не без зверхності поправив його прокуратор.— Тому і мовиться,— повчав він,— кесар не Бог, але Бог — як кесар. Переконай мене в протилежному, якщо ти впевнений, що це не так. Ну! — І насмішкувато уп'ялив очі в Ісуса.— Від імені римського імператора Тіверія, чиїм намісником я є, я можу змінити дещо в плині речей у часі й просторі. Ти ж намагаєшся протиставити цьому якусь верховну силу, якусь іншу істину, яку немовби ти несеш. Це дуже цікаво, надзвичайно цікаво. Інакше я не став би тримати тебе тут зайвий час. У місті вже ждуть не діждуться, коли вирок синедріону буде виконано. Отже, відповідай!
— Що мені відповісти?
— Ти впевнений, що кесар менше від Бога?
— Він смертна людина.
— Зрозуміло, що смертна. Але поки він живе — чи є для людей інший Бог, вищий від кесаря?
— Є, правителю римський, якщо обрати інший вимір буття.
— Не скажу, що ти мене розсмішив,— зронив Понтій Пілат. Вдаючи, що образився, він зморщив лоба і підвів трохи жорсткі брови.— Але ти не можеш переконати мене в цьому з тієї простої причини, що це навіть не смішно. Не знаю, не збагну, хто і чому тобі вірить.
— Мені вірять ті, кого штовхають до мене утиски, вікова жадоба справедливості,— тоді зерна мого вчення падають на удобрений стражданнями і змочений сльозами грунт,— пояснив Ісус.
— Досить! — безнадійно махнув рукою прокуратор.— Даремна трата часу.
І обидва замовкли, думаючи кожен про своє. На блідому чолі Ісуса виступив рясний піт. Але він не витирав його ні долонею, ні обшарпаним рукавом хламиди, йому було не до того — від страху до горла підкотила нудота, і піт заструменів униз по обличчю, падаючи краплями на мармурові плити біля худих, жилавих ніг.
— ї після цього ти хотів би,— раптом осиплим голосом проказав Понтій Пілат,— щоб я, римський прокуратор, дарував тобі волю?
— Так, правителю добрий, відпусти мене.
— І що ж ти робитимеш?
— Зі словом Божим я піду землями.
— Не шукай дурнів! — закричав прокуратор і підскочив у нестямі.— Ось тепер я остаточно переконуюся, що твоє місце тільки на хресті, тільки смерть може приборкати тебе!
— Ти помиляєшся, правителю високий, смерть безсильна перед духом,— твердо і виразно мовив Ісус.
— Що? Що ти сказав? — був вражений Понтій Пілат, не повіривши собі та підступаючи до Ісуса; обличчя його, спотворене від гніву і подиву, взялося темно-коричневими плямами.
— Те, що ти чув, правителю!
Набравши повітря з легені, Понтій Пілат різко підніс руки до неба, збираючись щось сказати, але в цю мить почулися карбовані кроки підкованих кавалерійських чобіт.
— Чого тобі? — суворо запитав прокуратор озброєного легіонера, який ішов до нього з якимось пергаментом.