Кого ти любив, кого трепетно чекав на побачення, хто розлюбив тебе, і як страждав, як хотів ти, якого не зрозуміли, померти, і щоб твою передсмертну пісню почула вона, і як голубила тебе мати в дитинстві, і де батько голову склав, як друзі бились у бою кривавому, яким богам ти душу відкривав у пориві чистім і безкорисливім; і чи думав, що таке народження людини, і чи думав, що смерть завжди з тобою, доки ти дихаєш, а після смерті немає смерті, але життя вище смерті, немає міри в світі вищої за життя — і тому уникни смертовбивства, але коли ворог прийшов на землю, землю свою захисти; і честь коханої бережи, як землю рідну; чи звідав, що є розлука і що розлука важка, як важко завдати на плечі гору, що без коханої ніщо не миле: ні цвіт, ні світ, ні день прийдешній,— та й хіба мало про що співається в піснях — усього не розкажеш...
І не було тієї ночі людей рідніших і ближчих поміж себе, ніж ці семеро грузинів, які співали тужно і натхненно у час розлуки. Стихія пісень зближувала їх ще тісніше. Як багато все ж зуміли предки пережити й придумати на добро для нащадків задушевних слів, повних безсмертної гармонії. Як за польотом можна відрізнити птаха, так за піснею грузин пізнає грузина за десять верст і скаже, хто він, звідки він, що з ним, що в нього на душі,— на превеселому весіллі був чи горе його мучить...
Уже місяць досить високо піднявся над горами, місяць заливав м'яким світлом усю землю — ліс скрадливо погойдувався темними верхівками від подиху вітру, річка приглушено гомоніла, виблискуючи, переливаючись вологим сріблом по валунах, нічні птахи, мов тіні, нечутно пролітали над головами тих, що співали біля вогнища, і навіть коні, осідлані, терпляче очікуючи господарів, стригли чутливими вухами, і в їхніх очах танцювали вогненні відблиски... Тим коням був уготований шлях у чужі країни, і той час наближався...
Але пісням, здавалося, кінця не буде, за все відспіватись, певно, вирішив Гурам Джохадзе: "Тож співайте, друзі, пийте вино, нам більше разом не зібратись в коло, і слух наш не потішать грузинські мотиви..." То співали поодинці, то разом, то танцювали під власний акомпанемент ревно і заповзято, як перед смертю, і знову ставали в коло ті семеро, вірніше шестеро і сьомий. А Сандро раз у раз виходив із кола — дрова підкидав у вогонь, і жарко-жарко горіло вогнище.
Вирішили заспівати останню пісню, потім ще, ще одну на прощання, всі не вгамовувались і знову зібралися в коло, схилили голови — і задумливо і могутньо наростав, як гудіння з-під землі, спів. Сандро ж знову відійшов по дрова, хоча вогнище горіло яскраво. То був точний розрахунок — збоку він виразно бачив кожного із шістьох, які стояли в колі, а тим, що співали біля вогнища, яке засліплювало зір, його було погано видно... Важкий маузер був уже напоготові — на зводі. Настав неминучий час відплати, час помсти. Підняв багатозарядний швидкострільний маузер, опустив на руку для опори і першим пострілом, який прогримів у пітьмі, неначе грім, звалив ватажка Гурама Джохадзе і одразу ж, ще не вмерли слова пісні, що злітали з вуст, поклав підряд усіх інших, і вони навіть не встигли зрозуміти, що сталос. Так іще раз у порочному коловороті вбивства, іще раз за пролиту кров пролив кров.
Так, закони людських стосунків не піддаються математичним обчисленням, і в цьому розумінні Земля обертається, як карусель кривавих драм... То невже цій каруселі дано крутитись поки світу сонця, доки обертається Земля навколо Світила?
Вогонь був влучний, і лише один раптом судорожно трохи підвівся на руках, але Сандро підскочив до нього і поклав пострілом в потилицю... Коні шарахнулись з переляку і знову завмерли на припоті...
Вогнище ще горіло, річка шуміла, ліс і гори — все на місці, і місяць на своєму місці у спокійній височині, тільки обірвалася пісня, яка так довго звучала того вечора.
Обличчя Сандро вночі було біле як крейда, він задихався, схопив бурдюк із залишками вина на дні і, обливаючись, захлинаючись, почав пити, щоб загасити вогонь усередині... Потім віддихався, спокійно обійшов тих, що в різних позах лежали довкола вогнища. Зняв з убитих зброю, прикріпив її до луки сідел, скинув уздечки й недоуздки з кінських голів і відпустив коней на волю. Відпустив усіх сімох, свого гнідого теж... І дивився, як вони, відчувши волю, один за одним пішли в пониззя, у підгірне селище до людей... Адже коні завжди йдуть туди, де живуть люди... Та ось затих і цокіт підків, і зникли в невиразній місячній задимленості силуети коней, які йшли внизу ланцюжком...
Все було зроблено, Сандро ще раз мовчки обійшов шістьох убитих наповал і, відійшовши трохи вбік, приставив дуло маузера до скроні. Ще раз у горах пролунав постріл короткою луною. Тепер він був сьомим, що відспівав свої пісні...
Так завершилась та грузинська балада.
Про це я раптом згадав, коли слухав у музеї болгарських співаків, які виконували староболгарські церковні пісні. Ці пісні були створені людьми, які піднесено і навіть нестямно зверталися із пітьми віків до Всевишнього, створеного ними ж, до нереальності, перетвореної ними ж у духовну реальність, людьми, переконаними, що вони такі самотні в цьому світі, що лише в піснях і молитвах вони знайдуть Його.
Я згадав і пережив усю ту історію за якісь секунди. У порівнянні із швидкістю мислення швидкість світла — ніщо; думка, що, йдучи в минуле, може рухатись у зворотному напрямку в часі і в просторі, найшвидша від усього...
Тепер я повірив, що так воно і могло бути в ті роки насправді. У кінці оповідання "Шестеро і сьомий" автор писав, що Сандро, тобто сьомий, був посмертно нагороджений якимось орденом.
Але коли б трагедії громадянських війн не оберталися трагедіями нації, коли б опір історії, що тільки народжувалась, одних і нетерпіння інших у боротьбі за прискорення цієї ж історії не змінювали життя на корені, звідкіля були б ці страшні борозни на ріллі революції і хіба мала б грузинська балада такий кінець?.. Ціна ціною пізнається... Адже той, сьомий, міг би торжествувати, залишитись жити, але він не залишився — з причин, які важко пояснити. Кожен може витлумачити їх по-своєму. А мені в той час, коли я плив у човні болгарського співу під білим вітрилом піднесеного духу, що вічно борознить вдалині відкритий океан буття, подумалось, що причиною такого завершення грузинської бувальщини послужили пісні, в яких жила віра всіх сімох...