Як на парубка, Мишко Чмир був не те щоб підстаркуватим, але й не молодим — добиралося до тридцяти. Видно, минув для нього той вік, коли бере нетерплячка женитися, хоча ще й тепер не одну дівчину пропікав чортячими смоляними очима до серця. Однак до клубу Мишко заглядав не так заради дівчат, як забити козла, послухати веселої балачки, а то й самому викинути якогось коника — не без того.
Це ж і ділити Бухареву кобилу — він придумав. Прийшов одного вечора до клубу веселенький (саме гуляли день молоді) і не завернув у каптьорку на доміно, а грудьми прочинив двері до зали, де під завивання охриплої радіоли хлопці з дівчатами витинали городських танців.
— Стоп! — голосно сказав Мишко і підняв угору вказівний палець.— Це все харки-макогоники.
Ті, хто знав його ближче, припинили вихиляси, а гонористіші хлопці, з дальніх кутків, продовжували ліниво човгати ногами, аби не подумали, що вони злякались.
Тоді Мишко підійшов до радіоли і клацнув вимикачем. Жалібно скавульнула платівка, всі притихли. Правда, один приїжджий студентик (прикотив на літні канікули до баби на молоко) наїжачився, глянув на Мишка по-півнячому лівим оком і обережно-погрозливо спитав:
— Шо такоє? — За руку він тримав тутешню десятикласницю, і та й собі витрішкувато дивилася на Мишка: напевно, їй було соромно перед студентом, що в селі ще водиться отака темнота, але сказати про це не наважувалась.
— А такоє,— випнув груди Мишко,— що я вам покажу, як треба танцювати. Миколо! — гукнув до завклубом.
— Я! — обізвався на сцені низенький сухий чоловічок, зігнутий над газетою (поза очі його звали Шпонькою).
— Ану, згадаймо молодість!
— Це ти про що? — спитав Шпонька, хоча вже здогадувався, що тут без його гармошки не обійтись. Це його дуже тішило, бо відколи у клубі з'явилася радіола, Шпоньку рідко просили заграти. А він любив, щоб не просто казали, а таки просили.
— Про твою музику! — Мишкові не терпілося, він переступав з ноги на ногу, як норовистий кінь.
Шпонька, усміхаючись на все лице, дістав із припорошеного чохла гармошку, кинув на плече ремінь і вийшов на середину зали. Довго пробував голосники, виказуючи всім виглядом, що він не машина і почне тоді, коли сам того схоче. Та врешті-решт розтягнув гармошку на всю — вона аж засміялася своїми глибокими зморшками — і, стріпнувши сутулими плечима, вшкварив гопака.
Мишко плеснув у долоні, молодь розступилася, і він одразу пішов навприсядки. Так хвацько викидав поперед себе ноги, що Шпонька справді згадав молодість і, солодко примруживши очі, завів:
Ох ти мода, мода, мода,
До чого ж ти довела!
Наша бабушка Матрона
Манік'юри завела.
Ех, ех, ех!
Лискучі пасма чуприни, як воронячі крила, падали Мишкові на очі, і він відкидав їх назад то рукою, то гордим помахом голови. Потім, пританцьовуючи і простягнувши вперед руки, став наближатися до дівчат, жестами припрошувати їх до танцю. Ті сором'язливо стенали плечима і відступали далі попід стіни. Мишко обійшов усе коло, однак ніхто не приставав на його запросини, і, мабуть, не через те, що не вміли танцювати гопака, а боялися, що не встигнуть за отаким-от вихором. І тільки тоді, коли його лискуче від смаги чоло взялося мачинами поту, раптом із гурту, мов пташка з куща, вилетіла дівчина і легко, ледь торкаючись підлоги, закружляла довкола.
Не відразу впізнали у ній Наталку — дівчину, в якої з лиця воду не пити, дебелу, з великими по-чоловічому руками. Її обличчя ураз спалахнуло, зайнялося півоніями, а тіло затремтіло пружно і легко.
Гармошка теж танцювала у Шпоньчиних руках, а той приспівував своєї:
Ой у млині на камені
Кукіль не вродився.
Старий козак, як собака,
Й досі не женився!
Ех, ех, ех!
Сміялася молодь, і Мишко теж осміхався на ті одверті натяки, тільки Наталка з виду була сумна, ніби нічого не чула й не бачила довкола, ніби й не з Мишком танцювала, а сама з собою...
Першим стомився Шпонька — те, що грав рідко, далося взнаки, стали німіти пальці, він ще тричі ехнув і різко стулив гармошку.
Мишко зупинився, та підлога ще й досі хиталася під ним, і голова йшла обертом. Він провів рукою по вологому чолі, прикрив долонею очі. Так ще трохи постояв, потім опустив руку і поглядом обвів залу: Наталки не було. Як крізь землю провалилася.
Хлопці й дівчата дивились на нього насмішкувато: а що, ухоркався? І тоді Мишко весело підморгнув їм, мовляв, усе ще тільки починається; скидаючи з себе втому, тріпнувся, як горобець у поросі, і тут відчув, що йому й справді кортить ще веселитися, та оскільки для танців компанія зібралася негодяща, сказав:
— Заводь радіолу!
Проте грати в доміно не лежала душа. Хотілося щось утнути, таке, щоб запам'яталося, щоб усі сказали: "Ого! От тобі й Мишко, от тобі й Чмир!" Тоді йому й прийшла на думку ота затія з Бухаревою кобилою.
Бухар, дрібненький дідок з довжелезними вусами — здавалося, то вони повсякчас хилять йому голову на груди,— часто заїздив у село вимінювати ганчір'я на глиняні свистки-півники, рибальські гачки, жилку і всяку всячину. їздив він возиком на старій худющій кобилі, через те й вирішив Мишко поділити саме цю конячину як таку, що ось-ось мала віддати богові душу.
Довго бубонів із Шпонькою,— той задоволено потирав долонями і кректав,— потім вони підкликали ще кількох хлопців, із тих, що, як казав Мишко, не були занудами, а коли люди розійшлися з клубу, гуртом взялися до діла. Шпонька відшукав шмат ватману, плакатне перо й чорнило, хлопці тісненько всілися за столом, закурили.
До глибокої ночі реготалися, пирхали, плескали один одного по плечі, вигукували: "Оце воно! Оце те!" і побожно дивилися на Мишка, як дивляться молоденькі солдати на свого бувалого в бувальцях старшину.
А рано-вранці на клубі, там, де вивішували оголошення про нові кінофільми, з'явився отой шмат ватману, густо списаний плакатним пером:
Ой дівчатка наші молоденькі,
Всі біжіть до Бухара раненько.
Здохла бідна дідова кобила —
Тре', щоб ви її та й поділили.
Кожна хай собі те вибирає,
Чого їй самій не вистачає.
Далі хлопці радили, що саме треба вибрати тій чи тій дівчині, натякали на який-небудь її ґандж, щоб не гнула кирпу.
Галя Попик візьме губи —