(З вуст Дениса Гармаша)
Вже отеє десятий рік іде з того часу, як у нашому селі завели люде справляти півнів празник. Дивуєтесь такому праз-иику, а коли довідаєтесь причину його, так самі скажете, що такого півня"не можна не празникувати. Самі знаєте, що півень і так неабиякий птах; він всю ніч за своїм хазяїном побивається, та без півня і хата пуста, а той півень, що нам прислулшвся, раз, що не простий був півень, а друге, що він багацько наших людей слобонив від тяжкого лиха, може, від Сибіру, а може, й від самої каторги або чого й гіршого.
Ось послухайте; тільки що довга се річ, може, п'ять раз запалю люльку, заким розповім, та сількісь! Все одно нічого не робимо, гульвики справляємо, так воно й до шмиги буде: на гулянках люде казки кажуть, а я розкажу вам сущу правду, тільки не перебивайте, кому не охота слухати, той нехай і не слухає, а перебивати не можна.
Півнів празник ми справляємо на другий день весняного Юрія, в той день не можна у нас курей різати, не можна й продавати ні курей, ні курячих яєць, не можна і їсти ні курятини, ні яєць курячих. Зранку кожна хазяйка, у якої є кури, прибирає найкращого свого півня стрічками, становить йому у одній новій мисці води, а в другій усякого зерна, яке у кого є, інша так ще й рижу купує і дає півневі волю їсти яке хоче зерно і скільки хоче. Отеє й все свято півнів.
А про те, з якого приводу заведено у нас отеє свято — треба починати річ здалека... Слухайте.
Село наше споконвіку було вільним, козачим. Звісно, я козакування того не зазнаю, а батько покійник, було, розказують, що їх батько, а мій дід, козакував. Як воно так сталося, що з вільного село зробилося панським, сього я не тямлю і не докажу. Покійниця мати — легко їй лежати, сиру землю держати — розповідали, що ще за діда за нашого якийсь пан Теплов ґвалтовно набіг на наше село та й підвернув село під себе в кріпацтво. Яким робом він се заподіяв — того й мати не знали, а казали, що просто так, стали люде на панщину ходити та на Теплова того робити, от і все.
Землі в нашому селі, кажуть-говорять, була колись така сила, що конем за день не об'їдеш. Займанщина тоді була; займай, значить, скільки посилієш, бери, аби спромігся оборудо-вати. Тепер не те, тепер землі в обріз. І чого воно так? Скажемо: що земля не росте, а народ множиться, та все ж таки чудно... Сказав би: вода поняла землю, так же ні озер, ні боліт нових нема, навіть старі повисихали; треба б побільшати землі, а її — в одно меншає.
За панів не було у нас такого скруту за землею: скоро цар скосив і звелів на смітник винести кріпацтво, так і наше село знов стало вільним і земля вся при нас лишилася, бо нащо її панові? Сам за плугом не ходитиме; панам треба було людських рук, а сама земля нащо їм? Коли б вони вміли орати, сіяти, косити, так же недотепні вони до сього діла. Та земля й не панське діло, мужиче; панам — в карти грати, полювати, а не землю орати.
Так воно було за кріпацтва, а після кріпацтва і пани не ті стали, почали заздрити на землі, хоч ходить коло неї й не вміють.
Отож перед тим, як приходив край кріпацтву, деякі пани заходилися були пустити людей на всі чотири вітри без землі, а цар та й дочувся про се і каже панам:
— Ви хоч і пани, а подивлюся на вас, так виходить, що ви дурні, як же можна давати людям волю без землі! Подумайте: пустимо їх на волю, вже ж не сидітимуть вони, згорнувши руки, не ждатимуть, щоб хліб падав з неба, а рушать десь на нові землі, на нову займанщину, а ви тоді що без людей робитимете? Що ви їстимете? З голоду попухнете^ а мені вас шкода і людей шкода... Без землі людям не молена.
З'їхалися кудись там усі великі пани, подумали, поміркували і кажуть:
— Цар правду каже: людям без землі не можна, і нам без людей не прожити, згинемо, пропадемо і сліду нашого не буде.
І пристали на те, щоб наділити крестян землею... Вийшло тоді таке "положеніє", скільки кому землі і грамоти посписували... Ото як воно було.
Та нашому селу до того всього було байдуже, ми думали собі: те "положеніє" не про нас, і грамоти тієї нам не треба, нащо? Земля при нас. Чи заспіває півень, чи ні, а день буде.
Отже, й помилилися, не по-нашому вийшло.
Прибігає на село посередник, скликав громаду і каже:
— Буду вас землею наділяти, грамоту вам писати. Я зараз і виступив з словом.
— Чудно,— кажу,— нашою землею да нас і наділятимете.
— Так треба,— каже,— таке "положеніє", така царська воля.
— Коли його така воля — так ми не проти неї, тільки ж чи така вона? Треба нам теє запевне знати, щоб часом сіпацька воля не пішла за царську.
— Прочитай "положеніє".
Коли б же то вмів читати, а то у нас на все село ніхто не вміє і в руки книжку взяти. Правду сказати — і нужди в тому досі не було, і навчитись ніде було: школи не було, завести її нікому було, пани жили в Москві та в Німеччині.
Ми, щоб не набрати в халяви, одпросилися у посередника на два тижні, щоб нам впевнитися, яка за землю царська воля. Другого дня громада вирядила мене і Хому Тарана до Києва, щоб добули там у певних людей "положеніє"; наш посередник, правда, давав своє "положеніє", та ми не взяли, думка така: може, воно не настояще, фальшоване яке. У Києві ми добули настояще "положеніє" в зелених палітурках і з царською печаткою, а з Лаври, за порадою святого схимника, взяли на село тямущого ченчика, він нам усе вичитав і налутив... Ми тоді аж руками об поли вдарилися! Бачимо, непереливки, треба на своїй землі сідати на наділи, треба грамоту приймати... Мулко, ой, ой! Ще й як мулко, та проти вітру піском не сипати. На все воля божа і він таки зглянувся на нас, послав нам спершу отого ченчика, а потім півня: без них хто його знає, що б ми і робили і що б з нами було... Ходила потщ гутірка, що той ченчик провидець був і знав, що й за сотню літ буде... Може!'
Минуло два тижні; посередник не забув про нас, приїхав, списав грамоту; ланцюжник-землемір списав і план тієї землі, що призначено нам по грамоті.
— Давайте руки,— каже посередник,— грамоту треба підписати.
Ми сюди і туди: чи давати, чи не давати? Дамо, а воно часом вийде таке, що ні рябе, ні перісте... Стоїмо та на ченчика дивимося, а він мовчить... Ми киваєм на його, а він — подивився на нас і моргнув; давайте, мовляв, ми йому руки дали, він і розписався...