Деколи, прослизнувши поміж автомобілями з протилежного боку дороги чи з крайніх рядів справа, з'являвся хтось із чужинців і приносив із собою якусь новину, скоріш за все неправдиву, яка передавалася від авто до авто вздовж усіх цих розпечених кілометрів. Чужинець насолоджувався успіхом своїх повідомлень, стуканням дверцят, коли пасажири кидалися коментувати те, що сталося, але за якусь мить чувся клаксон чи запуск двигуна, і чужинець біг геть, було видно, як він робить зиґзаґи поміж автомобілями, щоби знову сісти у свій і не наразитися на праведний гнів усіх довколишніх. За увесь час по обіді так стало відомо про те, що біля Корбею зіткнулися "Флоріда" і "2НР" — троє мертвих і одна поранена дитина; про подвійне зіткнення "Фіата 1500" з фургоном "Рено", який, у свою чергу, зім'яв "Остін" з купою англійських туристів; про те, що перекинувся автокар, який їхав з аеропорту "Орлі", переповнений пасажирами літака, який прилетів з Копенгагена. Інженер був упевнений, що усе це або майже усе — неправда, попри те, що щось серйозне таки мало статися поблизу Корбея чи навіть на під'їзді до Парижа, коли дорожній рух паралізувало аж сюди. Селяни в "Аріані", які мали ферму поруч з Монтере і добре знали цю місцевість, розповідали про іншу неділю, коли рух було зупинено на п'ять годин, але той час починав здаватися зовсім незначним зараз, коли сонце, сідаючи по лівий від дороги бік, вивергало на кожне авто останню лавину оранжевої галярети, від якої закипав метал і темніло в очах, і хоча б раз крона якогось дерева накрила усе собою чи інша тінь, що ледь виднілася вдалині, наблизилася, аби по-справжньому можна було відчути, що колона рухається, хоча б ледь-ледь, навіть якщо потрібно постійно зупинятися й рушати, різко тиснути на гальма і жодного разу не виходити з першої швидкості, з образливого розчарування, що мусиш знову і знову переводити ручку коробки передач у нейтральне положення, ножне гальмо, ручне гальмо, стоп і так знову, і знову, і знову.
В якийсь момент, ситий по саму зав'язку бездіяльністю, інженер вирішив скористатися однією особливо нескінченною зупинкою і перейтися рядами автомобілів зліва і, залишивши "Дофін" позаду, побачив "DKW", ще один "НР", "Фіат 600" і спинився біля "Де Сото", щоб обмінятися враженнями із занепокоєним туристом з Вашингтона, який майже не розумів по-французьки, але неодмінно мусив бути на Пляс де Опера о восьмій, you understand, ту wife will be awfully anxious, damn it . Говорилося про все потроху, коли чоловік, на вигляд комівояжер, вийшов з "DKW", щоб розповісти їм новину, яку хтось приніс незадовго перед тим — посеред самої автостради розбився "Піпер Каб", є кілька мертвих. Американцеві на "Піпер Каб" було глибоко наплювати, як і інженерові, який, зачувши хор сигналів, кинувся назад до "404", на ходу переповідаючи новину чоловікам у "Таунусі" і подружжю в "203". Детальніші пояснення він приберіг для дівчини в "Дофіні" і виклав їх, доки машини поволі просувалися на кілька метрів уперед (тепер "Дофін" трохи відставав від "404", пізніше, можливо, буде навпаки, але насправді всі дванадцять рядів рухалися практично одним блоком, немов якийсь невидимий жандарм у глибині автостради наказував їм рухатися вперед синхронно, щоб ніхто не міг отримати переваги). "Піпер Каб", мадемуазель, це такий маленький прогулянковий літак. A-а. Що за ідея — розбиватися посеред автостради в неділю по обіді. Ось таке воно. Якби принаймні у цих проклятих авто було не так спекотно, якби ці дерева праворуч нарешті опинилися позаду, якби остання цифра на лічильнику кілометрів нарешті впала у свою чорну дірочку, замість того, щоб і далі висіти, немов прив'язана за хвіст, до безконечності.
Якоїсь миті (вже починало поволі вечоріти, обрій автомобільних дахів забарвився в бузковий колір) величезний білий метелик сів на вітрове скло "Дофіна"; дівчина й інженер замилувалися його крильцями в коротку і чарівну мить його відпочинку; з тугою дивилися вони, як він відлітає, пролітає над "Таунусом", над фіолетовим "ID" старенького подружжя, летить до "Фіата 600", якого вже майже не видно з "404", повертається до "Сімки", де рука мисливця безуспішно спробувала його впіймати, привітно тріпоче крильцями над "Аріаном" селян, які. схоже, щось їли. а потім зникає десь праворуч. Коли споночіло, колона зробила свій перший серйозний поступ — проїхала майже сорок метрів; коли інженер упівока глянув на лічильник кілометрів, половинка цифри шість заховалася і згори визирнув кінчик цифри сім. Майже всі слухали свої радіоприймачі, в "Сімці" його увімкнули на повну котушку і горланили якийсь твіст, трясучись так, що вібрував кузов авто; черниці перебирали чотки, хлопчик у "Таунусі" заснув, притисшись личком до вікна і не випускаючи з рук свого іграшкового автомобільчика. В якийсь момент (була вже глупа ніч) прийшли чужинці зі свіжими новинами, такими ж суперечливими, як і попередні, уже забуті. Це був не "Піпер Каб", а планер, яким керувала донька якогось генерала. Достеменно, що фургон "Рено" роздавив "Остін", але сталося це не в Жувісі, а на під'їзді до Парижа; один із чужинців розповів подружжю в "203", що десь біля Іньї дало тріщину дорожнє покриття автостради і п'ять автомобілів перекинулися, потрапивши передніми колесами в розколину. До інженера дійшли чутки про якесь стихійне лихо, але він лише знизав плечима, не зробивши жодних коментарів. Пізніше, перебираючи в пам'яті перші години темряви, коли стало трохи легше дихати, він згадав, що в якийсь момент просунув крізь віконце руку, щоб потарабанити по кузову "Дофіна" і розбудити дівчину, яка спала, схилившись на кермо і зовсім не переймаючись дальшим просуванням уперед. Була вже, напевне, північ, коли одна з черниць, припускаючи, що він голодний, сором'язливо запропонувала йому канапку з шинкою. Інженер прийняв її із ввічливості (насправді його нудило) і запропонував її дівчині в "Дофіні", яка погодилась і зі смаком ум'яла і канапку, і плитку шоколаду, яку їй простягнув водій "DKW", її сусід зліва. Багато хто повиходив з розпечених авто, оскільки знову потяглися години стояння на місці; починала даватися взнаки спрага, вже спорожніли пляшки з лимонадом, кока-колою і навіть винами, які були в кожного на борту. Першою, хто поскаржився, була дівчинка з "203", солдат та інженер разом з батьком дівчинки, покинувши свої авто, вирушили на пошуки води. Попереду "Сімки", де радіо, здавалося, цілком задовольняло всі потреби, інженер виявив "Больє", в якому сиділа літня жінка з тривожними очима. Ні, у неї немає води, але вона може дати кілька карамельок для дівчинки. Подружжя в "ID" якусь мить радилося, тоді старенька запхала руку в якусь сумку і витягла звідти маленьку бляшанку фруктового соку. Інженер подякував і запитав, чи вони не голодні і чи може він їм чимось прислужитися; старенький заперечливо похитав головою, але жінка, здавалося, мовчки згодилася. Пізніше дівчина з "Дофіна" разом з інженером обійшли шеренги машин зліва, не заходячи дуже далеко; повернулися вони з кількома бісквітами, які віднесли старенькій в "ID", якраз вчасно, аби повернутися бігцем до своїх авто під зливою сигналів.