— Голубчику, — зітхнувши, відповів льотчик, — такі дні, як ось тепер, випробовують нас. Хто на що здатний.
— Як це? — не розумів я.
— А так. Знаєш, є таке російське прислів’я: "На миру й смерть красна!" В гурті, на фронті, коли поруч товариші, коли на тебе дивляться, оцінюють, — легше навіть життям ризикувати, відчуваєш підтримку товари-ша, друга… а ось так… коли все в тумані, коли фронти невідомо де, коли ось я — вищий офіцер — стаю просто обірваним бродягою… тут має прорости з душі справжня твоя сутність. Збагнув?
— Не зовсім, — розгубився я.
— Ти читав Робінзона?
— Читав…
— Ну от… Людина самотня на пустельному острові. Легко збожеволіти, втратити людську подобу. Ма-буть, пересічна людина так і дичавіє, потрапляючи в подібні умови. А Робінзон, як пригадуєш, витримав, крис-талізував свою людськість, не дав самотності знищити глибинну сутність…
— Тепер починаю розуміти…
— Ну й добре. Вірити треба в те, що ми читали в мудрих книгах, що нам заповіли батьки, чого чекає зе-мля рідна і народ. Гадаєш, я не помічав, як дивилися на нас твоя матінка і господиня хати? Думаєш, легко нам кидати вас напризволяще перед ворожою навалою? Боляче, хлопчику! Боляче так, що легше вмерти, аніж диви-тися людям в очі…
— Чому ж так сталося? Ми ж були найсильніші!
— Мовчи. Не треба порожніх слів. Життя покаже, чому відбулася оця катастрофа. Головне — не втрача-ти віру…
— То вернуться наші? Ви знову повернетеся назад?
— Я — не знаю, — печально сказав генерал. — А наші вернуться. В цьому нема ніякого сумніву. Чуєш? Вір сам і товаришам кажи про це!..
Ми попрощалися з льотчиками на краю села. Наступав вечір, вони розтанули в хащах, ніби їх і не було.
Сестра чомусь заплакала — гірко, невтішно.
— Чого ти? — здивувався я.
— Не знаю. Мені здалося, що цей красивий генерал незабаром помре…
— Звідки ти взяла?
— Побачила. Мені показалося, що він лежить горілиць на дубовому листі, а його товариші копають мо-гилу… а на скроні — рана.
— Таке приверзеться!..
Не знаю, чи було якесь зерно в інтуїтивному передбаченні Олі, проте із Старого долинула чутка, що гру-па радянських офіцерів, переодягнених в цивільне, потрапила в засідку до групи німецьких мотоциклістів. В короткому бою фашистів перестріляли, але й найстаршого в групі втратили. Його поховали в лісі. Що трапило-ся далі з втікачами — невідомо…
За кілька днів до Кілова в’їхала автомашина — чотиримісний кабріолет. Дверцята відчинилися, на землю ступив словацький офіцер. У супроводі трьох солдатів він відвідав приміщення сільради, звелів супутникам зірвати червоний прапор, проте іншого не почепили. Гурт людей з найближчих хат зібрався біля церкви, приготувався слухати промову нової "власті". Офіцер — випещений, вродливий, стрункий — дивився на жителів доброзичливо й дружньо (у всякому разі, мені так здавалося). Він звелів затямити, що "жидо-большевики" вже ніколи не повернуться, що треба зникати до влади "великого рейху", що всі розпорядження військового командування, а згодом — новопризначеної цивільної влади рекомендується виконувати хутко й безвідмовно, бо за законами військового часу непослух карається смертю. Офіцер розмовляв химерним суржиком, мішаючи словацькі слова з українськими, проте все було зрозуміло.
— Ясно те, що я сказав? — запитав офіцер.
Люди прогули, що все ясно.
— А оскільки ясно, то вибирайте собі старосту, коменданта, зголошуйтесь добровільно до поліції, щоб оберігати порядок і виловлювати бандитів. До того ж… бачу, що на церкві Божій хреста нема. Як можна жити без служби Божої? Ай-я-яй! — докірливо помахав пальцем офіцер, ніби батько неслухняним дітям. — Негайно поставте хреста на церкві, найдіть священика, розпочинайте жити мирно і слухняно…
Я стояв за церквою, виглядаючи з-за стіни, і здавалося, що все те відбувається ие в справжньому світі, а на сцені театру, під відкритим небом, діється бездарний, дурний спектакль, в якому всі люди і учасники, і гля-дачі. Ось лише режисера не видно, але його присутність відчувалася щохвилини. Ім’я тому постановникові — страх! Він торкався незримими щупальцями кожної душі, кожного серця, і найганебніше було те, що механізми боягузтва, які спрацьовували в присутності окупантів, формувалися в попередньому соціумі — найпередові-шому, найлюдянішому, найкращому в світі…
Наступного ранку в центрі села заторохтів мотоцикл. До Кілова прибуло два німецьких автоматники. Всюди було розклеєно відозви з вимогою здати зброю. За непослух — смерть.
Я захопив нагани, зустрівся з Андрієм Приходьком. Ми чкурнули до гатки, там над річищем, у кущах ло-зи, заховали зброю й набої. Потім повернулися до церкви. Автоматники стояли на перехресті вулиць, курили сигарети, весело регочучи, а мимо них проходила вервечка червоноармійців та матросів у чорних бушлатах. Вони кидали рушниці, револьвери, ПТР (протитанкові рушниці) та кулемети на купу, та гора росла, ширилася. А оспівана армія, похнюпивши голови, отримувала з рук окупантів "перепустки" і прямувала до переправи.
Німці, роздаючи папірці, вигукували:
— До матки! До матки! Війна капут!
Я не вірив своїм очам, не міг збагнути, чому сотні людей покірно вручали свою долю нахабним, зарозу-мілим напасникам, яка гіпнотична сила змушує наших бійців, котрі, безумовно, здатні були на героїчні справи, на мученицьку смерть, покірно складати зброю під ноги ворогам. Пізніше стало відомо, що на Правобережжі, за переправою, обеззброєних бійців відправляли до табору, що дехто з них, збагнувши обман, розривав пелену заціпеніння і виривався з рук окупантів. Відомо всім нам, що пізніше, коли країна знову відновила монолітність духу, кожен з тих упокорених спалахував і повертав собі генетичну мужність. Але ж чому тоді розпався ланцюг єдності, чому тисячні маси героїв перетворилися якоїсь миті в гурт безпомічних ягнят. Хіба пояснили ми це навіть тепер? А що ж міг відчувати я — чотирнадцятилітній підліток, по щоках котрого текли сльози безсилого жалю і розгубленості, бо перед моїм поглядом тріщав, розпадався на частки неповторний космос юної душі?!
СПОГАДИ ПРО БАЙДУ
Народилася дитина в темниці. Там і зросла. Бачила світ крізь заґратоване віконечко: голі скелі, самотнє су-хе деревце, шматочок неба, кілька зірок вночі та хмари в час грози. І здавалося в’язневі, що не існує нічого, окрім того краєвиду, що виднівся за гратами.