Але тоді, в ті довоєнні роки, коли ще ці дорослі думки не ворушилися в моїй свідомості, я сприймав від улюбленого наставника, від блакитноокого Ойра-хана майже непомітні поштовхи для думання й діяння, такі прості й стихійні, як вітерець, як хмаринка, як дзюрчання джерела.
Пам’ятаю один весняний день, коли зі мною трапилося чудо. Я після уроків у школі гуляв у свого това-риша Юрка Коробенка в саду. Його батько Лаврін Йонович розколочував у відрі з водою гній та кал, виливаю-чи цю суміш під яблуні. Запах, ясна річ, був далеко не парфумний. Помітивши мою гримасу, добродушний учитель сказав, усміхаючись:
— Смачні яблучка любиш? Ясно — любиш! Хто їх не любить… Хочеш добути гарний плід — не бійся порпатися в говенці. Зрозумів, Сашку?
Я нічого йому не відповів, та він і не чекав від мене якоїсь відповіді: кинув ту фразу мимохіть. Але вона вразила мене, зачепила за живе. Зійшовши з кручі до ставка, я тихо йшов стежечкою понад водою і старався втямити несподіване відкриття, що стукало до моєї душі. Плюскотіла легенька хвилька, і мені в тому дзюрчанні почувся голос наставника:
— Навіть з гною і гиді земної зростають чарівні дерева та квіти. А що можна сплести з небесних барв, з світла… або з слів, звуків?
Думка запліднила душу. Справді, так просто: є звук сам по собі — а-а-а, о-о-о, е-е-е! А кілька звуків ра-зом — слово, тобто — чудо! Мама, тато, квітка, земля, вода. Скажеш — і цілий світ у думці! Мамочко, як чарі-вно!. А ми розмовляємо, співаємо, не задумуючись, що хтось подарував те диво. Хто ж, коли? Ось чому так хвилює мене пісня, що її любить співати моя мама та її сусідка.
Од поля до поля
Виросла тополя.
Питав козак дівку:
— Чи будеш ти моя?
— Пощитай, козаче,
Всі зорі на небі.
Як перещитаєш —
Вийду я за тебе!
Щитав козак зорі
Та й не дощитався,
Питав козак дівку —
Та й не допитався…
Це ж треба було охопити думкою все зоряне коло, щоб сотворити цю пісню! А чи я зумів би? Треба ж не просто ліпити слова
одне до одного, а щоб до прикладу! Роса… коса…. Земля… поля… Йой, виходить! Вперед… мед… оже-ред… Тип… сип… полин… Дівчина… калина… Мамочко! То я поет? Я вмію складати вірші… як Шевченко? Та ні, мабуть, не так… а все-таки! Може, хоч трохи так?
Відкриття так схвилювало мене, що я кілька днів ходив сам не свій понад ставом, нікому нічого не казав і все перебирав рими в умі, ліпив речення до речення і нарешті "виродив" такого вірша — "На смерть Франка":
Холодна могила приймала
Велику людину — творця.
А люди мовчазні стояли,
Та полум’ям очі палали,
І гнів клекотів у серцях.
То гнів на тиранів проклятих,
Що вбили поета-бійця,
В піснях він їх кликав узяти
І волю, і владу в багатих, —
Їх пісня єднала оця…
Я нікому не сказав про своє віршування, переписав "твір" і послав його до редакції республіканської піо-нерської газети "На зміну". Минуло кілька тижнів, і одного дня мене викликали до учительської. Учителі і піо-нервожатий показали мені свіжий примірник газети "На зміну", де було віддруковано мого вірша. Мого! Вірша! Мене вітали, хвалили, пророкували літературне майбуття, а я безглуздо усміхався, не знав, як реагувати, що відповідати.
Учні теж прочитали вірша, проте мене здивувало, що мало хто з них радів — навпаки, я зненацька відчув з боку товаришів заздрість, неприязнь, недоброзичливість. Може, вступив до дії закон юрми, котра не любить, щоб якась частка з неї вирізнялася?!
Я знову подався на берег ставка, сів поміж очеретами і поринув у недитячі думи. Нечутний друг шепотів:
— Не дивуйся, не бідкайся, хлопчику. Кожному призначено пройти довгі, далекі шляхи. Хто ще не ру-шив у путь, того дратує кожен шукач, кожен мандрівник… Залиш їх у спокої, твори далі. І не думай — значне твоє творення чи ні, велике чи мале… Не спиняй походу, співай пісню, радій… і тоді я ніколи не покину тебе…
***
Балаган, як завжди, був наповнений вщерть. Та Марічка зуміла провести нас і посадити в задніх рядах. А сама щезла, шепнувши:
— Чекайте мене! Що б не сталося — чекайте мене…
Спочатку виступили муштровані собачки, коні, гімнасти. Їх вітали оплесками, проте всі чекали таємни-чого Ойра-хана, про якого в довколишніх селах та містечках складалися легенди. Я помітив, що в перших рядах сиділо багато чужих людей, а поміж ними жандармський поручик Їжаковський. Тривога закралася в серце: чи не думають вони забирати Ойра-хана?
Агійо — господар цирку — оголосив початок ілюзіону. Глядачі заніміли. В колі світла виросла блакитна постать Ойра-хана. Він ясно й щиро усміхався. Здавалося, що перед людьми виступає не дорослий чоловік, а ніжна, ласкава дитина. Ось вона вийшла в коло своїх товаришів і хоче потішити їх незвичайним умінням. Він підняв угору пляшечку з водою, хлюпнув з неї на покриту тирсою арену. Від бризок води виникла висока хви-ля, покотилася між бар’єрами, обдала вологістю глядачів, що сиділи в перших рядах.
— Вода! — гукнув якийсь поважний чолов’яга. — Справжня вода!
Хтось перегнувся через бар’єр, зачерпнув долонею, покуштував. З огидою виплюнув.
— Солона! Це морська вода!
Ще кілька глядачів встали з місця, щоб переконатися, зазирали в глибінь маленького озерця. А Ойра-хан стояв на поверхні того штучного басейну і щасливо, безтурботно усміхався.
— А чи глибоке ваше море? — крикнув хтось.
— Воно не має дна, — серйозно відповів фокусник.
— Можна спробувати? — іронізував скептик.
— Спробуйте.
Недовірливий глядач переступив бар’єр — і ухнув у воду з головою. Пирхаючи, відпльовуючись, він чі-плявся за бар’єр арени, перелазив назад. Глядачі аж хиталися від реготу та втіхи. Навіть жандарм Їжаковський сміявся до сліз, витираючи кутики очей білою хустинкою. А Ойра-хан вільно походжав поверхнею води, і вона навіть не брижилася під його ногами.
— Сатана, — почувся свистячий шепіт позаду.
Люди обурено зашикали, загомоніли. Факір, не звертаючи уваги на ті вигуки, запалив сірника, кинув йо-го на воду, вся поверхня запалала страшним, потужним полум’ям. Жар від вогню відчули навіть в задніх рядах, глядачі зарепетували, але пломінь згас так же раптово, як і виник, а натомість вся арена покрилася килимом ніжно-рожевих маків. Квіти погойдувалися під подихом ніжного леготу і бриніли мелодійними акордами.