Збагнувши душу зустрічного опришка, я вже міг спілкуватися з ним, а він теж чув мої думки, як зрозумі-лі для себе слова.
— Я бачив, — сказав чоловік, — щось з неба впало. Блискуче й вогняне. Гадав, що то падуча зоря. А те-пер з’явився ти. Химерний, майже голий. Може, ти зоряний чугайстер?
— Я людина з неба, — відповів я опришкові. — Мандрівник поміж зорями. Ти мене розумієш?
— Розумію, — кивнув леґінь, підкидаючи сухий хмиз у вогнище. Чорні очі з-під нахмурених брів диви-лися гостро й зацікавлено. — Щось мені дідо розповідали про небесних людей. Буцімто колись часто прилітали небесні люди на Землю, зустрічалися з нашими пращурами, навіть одружувалися з гарними дівчатами. А пізні-ше, та й ниньки, те припинилося, щось не чутно… То ти з далекої зірки? А з якої? Покажи…
— Її не видко звідси.
— Он як. Чому ж прилетів ти вогняним змієм на землю? Що хочеш мати? Що добути?
— Хіба неодмінно щось треба добувати в інших світах?
— Аякже! Ґазда оре поле, сіє пашницю, хоче добути врожай. Пан володіє ґаздою, примушує його віддати частку врожаю, щоб мати й собі зиск, багатство. Птах ширяє попід хмарами, але дивиться пильно вниз, чи не знайдеться десь на землі харчу, щоб мати собі смачне снідання. Все, все шукає собі здобичі…
— А якої здобичі шукаєш ти?
— Волі! — гостро відповів опришок.
— Для кого?
— Як то — для кого? Для себе й для інших!
— І ти її маєш?
— Так.
— У чому твоя воля?
— В мені, — щасливо засміявся опришок, і його брови приязно розійшлися над похмурими очима. — В кому ж іще, небесний пришельцю? Ось в моїй руці бартка — знак свободи. Ось ялиці — глянь довкола — сто-ять, мов сторожа вірна, пильнують мій сон, ген зорі далекі, звідки ти прилетів, шепчуть мені таємне слово, що його, може, й ти не чуєш, потік прозорий втишує мою спрагу і співає дивні пісні, гори відкрили навіки схованки свої, аби вороги не знайшли мене…
— Гарно ти говориш, людино. Гарно й справедливо, я це відчуваю. Проте твоя свобода на лезі цієї барт-ки?
— То й що?
— Адже бартка є і в твоїх ворогів? І вони можуть зібрати потугу сильнішу, що зломить тебе!
— Мене? — зареготався опришок, і луна покотилася над горами. — А то як можливо зламати мене?
— Оточать, заскочать десь. Уб’ють…
— Можуть убити, — згодився опришок. — Але ж волі моєї не вб’ють. Волю віддають лише добровільно. А хто має звільнений дух — що тому смерть? Вороги можуть мати моє мертве тіло, але не мою душу, небесний пришельцю! Ти збагнув?
Я збагнув його, Марічко! Він у грубому, похмурому світі добув такі скарби серця, які притаманні висо-ким світам. Я зустрів прекрасну істоту, хоч вияви її були, можливо, жорстокі і для мене неприйнятні…
— Що ж, ти мислиш правильно, — сказав я. — Ти вже став понад законом своїх ворогів, котрі жадають забрати від тебе неправедний здобуток. А інші? Ти їм даси волю?
— На жаль — ні! Волю не можна ані дати, ані подарувати. Її можна лише завоювати. Відчути в собі — і відстояти силою. Подарована воля стає рабством. За все подароване треба платити. А я не волію віддячувати нікому — навіть Богові!
— Богові? А хто такий Бог?
— Ти не відаєш Бога? — засміявся опришок. — Прилетів з неба і не знаєш, хто такий Бог? Хто ж ти тоді — сатана?
— Не знаю, про кого ти питаєш…
— Ну і я тобі нич не можу сказати про Бога. То справа наших панотчиків. Бажаєш — говори з ними. Я волію розмовляти про волю з горами і небом зоряним. Вони файно розуміють мене.
— Гарно мовиш. І все-таки — що ж ти даєш іншим людям?
— Прокладаю стежку, — гордо відповів леґінь. — В кого заболить серце, той побачить мою стежку. А побачить — піде. А піде — відчує подих гір, збагне мову вільної волі!
О Марічко! Опришок говорив мені простою мовою те, що я хотів висловити складнішими поняттями. І збентежилося моє серце. Радісно було й сумно водночас…
— А чому сумно, Ойра-хане?
— Тому що я бачив дещо таке, чого не видно було самому опришкові. У ньому пломеніло прагнення во-лі, але воно горіло поміж темрявою диких почуттів і пристрастей. Ще довгий, невимовно довгий шлях стелився йому до повного звільнення, до великої зоряної волі. Проте вій мав силу, щоб одразу розірвати ланцюги власної духовної тужавості. Я йому сказав про це відверто. Він дивно глянув па мене й запитав:
— Навіщо ти тут? Чому покинув свій край?
— Хочу іншим світам розповісти про далекі краї радості й вільності, бо почув здалеку плачі й жалі. Хто чує поклик страждання — має поспішати туди.
Опришок хитро осміхнувся.
— Ти дивний. Коли рвешся на поміч комусь, отже, сам не маєш повного щастя й волі. Повне щастя ро-бить душу глухою. А ти ще почув горе, отже, хочеш доповнити свою радість тут, де тяжко й моторошно, де криваво й тужливо. Адже так? Чому ж я маю летіти до твоїх світів, де ти можеш дарувати безхмарну радість? Сонце гріє мене, проте це не означає, що я повинен летіти до сонця, щоб згоріти в ньому. Я передам його про-менистий дарунок бідному ґазді силою моїх рук, усмішкою мого серця, співом веселих коломийок. Все на світі розкриває серце своє і показує сонцю квітку, що її зуміло виростити. Навіщо ж кликати людей до тих плодів, яких вони не мають у своєму серці? Орел підніметься за хмари, але горобцеві туди зась, хоч і має він крила. Кожному — суджена стежка, пришельцю!
Я ще довго розмовляв з мудрим опришком біля приязного багаття. Пив серцем його палкі слова і розу-мів, що не просто віднайти спів’єдність сущого, бо кожне явище, річ, істота прагнуть відстояти свою неповтор-ність від впливу довколишнього світу і неповторність цю розуміють вельми обмежено. Опришок мислив правильно, але звужено: він бачив плід лише тимчасовий — плід квітки, дерева, тварини, людини. Але не міг ще втямити, що в найменшому зерні, а тим більше в мислячій істоті, приховано неосяжний плід — можливість віч-ного буття…
На світанку я попрощався з доброзичливим леґінем і рушив далі. Жаль було розлучатися з ним, та й він дивився мені вслід сумно, тривожно, замислено.
В долині я побачив селище — притулки красувалися на схилах гір мальовничо й вільно. При вході стояла висока будівля — мелодійна, пісенна. Блищали хрести, над горами пливли урочисті звуки дзвону, довкола юр-милися люди в барвистому вбранні.