Та збирає ломачки,
А у нашому колгоспі
Виздихали конячки…
Або ще таке:
— Товарищ Ворошилов, война уж на носу,
А конница Буденного пошла на колбасу:
Навіть на весіллі п’яні витинали, пританцьовуючи:
— Сидить баба в бур’яні,
Підщитує трудодні,
Проробила аж сім день.
Заробила трудодень…
Все це тінями проходило мимо, але вразили мене слова учительки Лесі Сергіївни, коли вона, зупинив-шись перед портретом Сталіна, доторкнулася кілька разів до його чола і з притиском сказала:
— Ех ти, низьколобий кат! Чи довго ще питимеш кров? Коли вже наситишся?
Залишившись наодинці з матір’ю, я запитав, що означають страшні слова учительки. Мама зацитькала мене, благаючи, щоб я забув про все, що почув, і ніколи не згадував.
Тепер багато пишуть про те, що люди не знали про злочинну суть диктатора, вважали його справді "ба-тьком народу", "вождем усіх пролетарів", "корифеєм наук" і так далі, проте навіть моїх дитячих спогадів доста-тньо для того, щоб заперечити таке наївне або лукаве твердження. Хіба міг би лицемір і ханжа, неук і політичний бандит обманути віковий досвід і мудрість народу? Достатньо було послухати його мову — убогу, примітивну, з притягнутими за вуха сентенціями про Антея, котрому повинні уподібнитися більшовики, бо, доки вони, мовляв, з народом, доти непереможні, а відірвуться — загинуть, як той міфічний титан, син Геї-Землі. І кожен найпростіший гречкосій розумів, що вся ця риторика — балаганне хизування, бо давно вже ця дворушна душа одірвалася від народу, ба навіть не була з ним поєднана. А разом з тим творилося якесь диво: юні покоління щиро приймали до серця ідеї та ідеали революції, жадібно поглинали книги про героїв жовтневої бурі, з трепетом дивилися фільми про Чапаєва чи Щорса, хоч і знали, що країною керують люди, цілком чу-жі комуністичним ідеалам, навіть ворожі. Бо кожен крок "вождів" віддавав брехнею і жорстокістю. А освіче-ніші сучасники навіть робили далекосяжні політичні аналізи й прогнози. Пам’ятаю гнівні слова директора шко-ли Якова Єфремовича, що вирвалися в нього при бесіді з моїми батьками:
— Якби не голодовка тридцять третього, якби не масові репресії, розстріли, — Гітлер не прийшов би до влади…
Батько запитав, чому Яків Єфремович так думає. Той достатньо логічно аналізував європейську ситуа-цію, розповів, що в німецьких газетах публікувалися фотографії померлих від голоду, вагони з репресованими, убогі хати, занедбані господарства. Часописи рясніли велетенськими заголовками: "Плоди комуністичного будівництва", "Новий світ більшовизму" і тому подібне. Громадська думка Заходу жахнулася, і виборці віддали голоси демагогу Шікльгруберу-Гітлеру. "З вогню — у полум’я!" — коментував директор. І додавав, що нашій країні доведеться воювати з Німеччиною. І війна та буде страшною. Він так і казав: "Війна буде страшна!" Чо-му він робив такі висновки, я не розумів, але згадую, що аж до початку герцю з гітлеризмом Яків Єфремович сумно пророкував жахливу руїну з-за божевільної політики Сталіна.
Так щоднини розчахувалися дитячі душі, годовані водночас різними потоками інформації: один потік — фіміам у школах або з трибун, інший — у повсякденному житті: в хатах, на вулиці, в колгоспах, на полі. Така духовна всеїдність, безумовно, вела до спустошеності, байдужості, тотального, нескінченного страху. Формувалася істота демонічного типу: все дозволено, якщо міліція або прокурор не бачить. Совість? На тому місці, де була совість, виріс… Не можна красти? А ми не крадемо, ми беремо, бо все наше. Голові можна, комірникові можна, районному начальству можна, а мені — не можна? Ха!
Вікові ідеали, традиції перемішувалися, рушилися на землю, як і хрести та бані з церков. Я тепер дуже гостро розумію автора "Слова о полку Ігоревім", читаючи фразу: "Див обрушився на землю". Справді, як могли інакше пращури сприйняти жахливу інверсію духовного життя, коли візантійці нещадно викорчовували прада-вні вірування, коли Дива — кумира Всесвіту, Духа Зоряного Дивокола — було оголошено поганським забобо-ном. І, як тоді, тисячу літ тому, з гордого праслов’янина, воїна Світовида-Дажбога, ліпили нікчемного грішни-ка, раба божого, так і тепер — після проголошення найлюдяніших ідеалів — сутність людини перемелювалася в ніщо, в прах, в пару, в елемент слухняної юрми. Що ж це за історичні повтори, що за дивні цикли жорстоких уроків? Який іспит має скласти наш народ у космічній аудиторії великого учителя — Життя?
Урок Сталіна страшний. Та чи пішов він на користь народній свідомості? Будьмо гранично правдиві — ми вже не здатні тотожно засвоїти його. Протягом тисячоліть так багато втрачено вартостей, порушено такі глибоченні підвалини духу, що мільйони людей просто-таки не здатні бути суверенними душами, зберігати непідлеглість перед тиском обставин.
Урок Сталіна в тому, що мільйонні маси можуть бути зведеш до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зу-силлями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями, механізмом влади.
Проте що ж таке влада?
Пращури, котрі творили слова, ототожнювали Слово й Сутність. Влада означає: діяти влад, ладувати, тобто гармонізувати суспільні явища на благо кожного учасника громади, вічевої спільності. Тому Владар, Владика — величне покликання. Каменяр чудово розумів це, коли творив невмирущий образ Захара Беркута — такого духовного Владику давніх часів.
Але чи можна ладувати з рабськими душами? Нікчем веде лише інстинкт страху.
І чи може злочинний повелитель ладувати? Він прямо протилежний ладові, а тому й не спроможний ста-ти композитором суспільної гармонії. Якби сталося таке диво, що Сталін, Каганович, Берія, Молотов, Маленков та їхні поплічники раптом захотіли ладувати, діяти добро, чинити справедливо й людяно, — чи змогли б вони це зробити?
Це неможливо. Контрреволюційна мафія — є результат багатовікового накопичення негативних якостей у сутності наших народів. Рік за роком, вік за віком тривав поєдинок між душами зла й добра. Глибини народ-ної свідомості громадили Монблани чеснот, але й Еверести підлот. Чи існував у суспільному організмі той се-паратор, котрий концентрував би найкращі зерна щирості й чеснот, ладував їх, оберігав? Хтось скаже про ла-дуючу роль релігії, церкви. Але ж та роль була вельми риторична й проблематична. В храмі проголошувалося: "Не вбий!" Та коли держава вимагала убити — священики благословляли мільйонні маси на руїну, на крово-пролиття; в храмі закликали: "Не можна служити Богові й Мамоні!" — проте "Мамона" була рідніша й ближча не лише неосвіченим гречкосіям, а й слугам Божим.