— Щоб ти знала, Венді, коли дитина вперше засміється, її сміх розсипається на тисячі смішинок, і всі вони скачуть урізнобіч. Отак і з'являються феї.
Нудні речі, правда ж? Але домосидці Венді було цікаво слухати про них.
— Отож,— провадив Пітер добродушно,— на кожного хлопчика й на кожну дівчинку мало б бути по феї.
— Мало б бути? А хіба насправді немає?
— Ні. Розумієш, діти тепер так багато знають, що дуже скоро перестають вірити у фей, і щоразу, як дитина скаже десь: "Я більш не вірю у фей",— її фея враз падає мертва.
Пітер подумав, що, мабуть, годі вже говорити про фей, до того ж його занепокоїла незвичайна мовчанка Дзінь-Брязь.
— Ото дивина — де ж це вона поділася?— мовив він, підвівся й гукнув Дзінь на ім'я.
У Венді аж серце тьохнуло.
— Ой Пітере!— вигукнула вона, схопивши його за руку.— Невже ти хочеш сказати, що тут, у цій кімнаті, є фея?
— Та оце ж щойно була,— трохи роздратовано відповів Пітер.— Ти не чуєш її, га?
Обоє прислухалися.
— Я чую тільки, як щось наче дзвенить,— сказала Венді.
— Ну, то це Дзінька — у фей така мова. Тепер начебто і я чую. Звуки долинали звідкись від комода, і Пітер кумедно скривився.
Ніхто на світі не вмів робити таких кумедних мін, як Пітер, та й сміявся він веселіше за всіх — отим першим найщирішим сміхом малої дитини.
— Чуєш, Венді,— зраділо прошепотів він,— здається, я замкнув її в комоді!
Він випустив бідолашну Дзіньку з шухляди, і вона закружляла по кімнаті, репетуючи з люті.
— Нема чого тобі так верещати,— вгамовував її Пітер.— Звісно, я винен, але як я міг знати, що ти в комоді?
Венді не слухала, що він каже.
— Ой Пітере!— гукнула вона.— Нехай би ця фея хоч на хвильку спинилася, щоб я могла поглянути на неї!
— Та вони всі такі непосидючі,— сказав Пітер.
І все ж таки Венді пощастило побачити тендітну фігурку феї, коли та на мить примостилася на годиннику із зозулею.
— Ой, яка гарненька!— вигукнула Венді, хоч обличчя Дзінь ще було перекривлене з гніву.
— Дзінько,— приязно мовив Пітер,— ця дівчинка каже, що хотіла б мати тебе за свою фею.
Дзінь-Брязь щось сердито буркнула.
— Що вона сказала, Пітере? Пітерові довелося тлумачити:
— Вона не дуже ввічлива. Каже, що ти поганюче дівчисько, а вона моя фея.— Він спробував заперечити Дзіньці:— Ти ж знаєш,
Дзінько, що тобі не можна бути моєю феєю, бо я хлопчик, а ти дівчинка.
— Ти бовдур!— відрубала Дзінька і шаснула до ванної.
— Вона з простих фей,— вибачливо пояснив Пітер.— А зветься Дзінь-Брязь, бо лагодить іншим феям каструлі та чайники.
Вони вже сиділи вдвох у великому кріслі, і Венді знов закидала Пітера запитаннями.
— То тепер ти вже не живеш у Кенсінгтонському парку?
— Час від часу живу.
— А здебільшого де живеш?
— Із загубленими хлопчаками.
— Хто вони такі?
— Дітлахи, що випадають із колясочок, коли їхні няньки ловлять гав. Якщо їх тиждень ніхто не розшукує, їх відсилають ген на острів Небувальщину, щоб марно не витрачатися на них. А я їхній ватажок.
— Як там, мабуть, весело!
— Авжеж,— потвердив підступний Пітер.— От тільки ми там трохи самотні. Розумієш, не маємо жіночого товариства.
— А хіба у вас нема дівчаток?
— Та ні, дівчатка, бач, надто розумні і не випадають з колясочок. Це страшенно потішило Венді.
— Мені дуже подобається, як ти говориш про дівчаток,— схвально мовила вона.— А от Джон — онде він — каже, що всі ми нічого не варті.
Замість відповіді Пітер скочив з крісла і, копнувши Джона ногою, за одним разом скинув його з ліжка — і його, і всі його укривала. Венді подумала, що це трохи занадто як на перше знайомство, і навіть гримнула на Пітера: мовляв, у їхньому домі він ще не ватажок. А проте Джон і далі спокійнісінько спав собі на підлозі, отож Венді не стала його будити.
— Я знаю, ти хотів заступитися за мене,— поблажливо сказала вона Пітерові,— то можеш подарувати мені цілунок.
Вона вже забула, що Пітер не знає, що таке цілунок.
— Я так і знав, що ти забереш його назад,— трохи засмучено мовив Пітер і простяг їй наперсток.
— Ой ні!— похопилася добросерда Венді.— Я мала на думці цілунок, а не наперсток.
— А що воно таке?
— А ось що,— сказала Венді й поцілувала його.
— Ну й чудасія!— поважно мовив Пітер.— А тепер і я маю дати тобі наперсток?
— Коли хочеш, дай,— відказала Венді, проте голови цього разу не нахилила.
Пітер дав їй "наперсток", і враз вона злякано зойкнула.
— Що таке, Венді?
— Хтось сіпнув мене за коси!
— То, мабуть, Дзінька. Вона сьогодні на диво зухвала, ніколи ще така не була.
1 справді, Дзінь знову гасала по кімнаті й сердито репетувала,
— Вона погрожує робити так щоразу, як я даватиму тобі наперстка.
— Але чому?
— Чому, Дзінько?
— Ти бовдур!— знов одрубала Дзінь.
Пітер ніяк не міг збагнути, в чому річ, але Венді збагнула. А коли Пітер признався, що прилетів під вікно дитячої кімнати не задля того, щоб побачити її, Венді, а тільки послухати казки, їй стало трохи прикро.
— Розумієш, я не знаю жодної казки. Та й ніхто із загублених хлопчаків не знає.
— Ой, яке страхіття!— мовила Венді.
— А ти знаєш,— запитав Пітер,— чому ластівки мостять свої гнізда попід дахами? Щоб слухати казки. Ой Венді, твоя мати розповідала тобі таку гарну казку!
— Про що?
— Про принца, що не міг знайти дівчини, яка загубила кришталевий черевичок.
— Пітере,— схвильовано мовила Венді,— то була Попелюшка, і він знайшов її, і потім вони жили довго й щасливо.
Пітер так зрадів, що скочив з місця й подався до вікна.
— Куди ти?— гукнула Венді, передчуваючи якусь біду.
— Розкажу своїм хлопцям!
— Не йди, Пітере,— благально мовила вона.— Я знаю ще безліч казок!
Саме так Венді й сказала, отож нікуди не дінешся: вона перша почала спокушати Пітера.
Він повернувся. Очі в нього жадібно блищали, і це мало б стривожити Венді, та вона не стривожилась.
— Та ще яких казок! Ото було б що послухати твоїм хлопцям!— вигукнула вона.
Почувши це, Пітер схопив її за руку й потяг до вікна.
— Пусти мене!— звеліла Венді.
— Ну ж бо, Венді, летімо зі мною, і ти розкажеш свої казки хлопцям!
Зрозуміло, що Венді дуже потішило його запрошення, але вона сказала:
— Ой ні, не можна. А як же мама? Та й літати я не вмію.
— Я навчу тебе.
— А гарно, мабуть, літати, мов пташка!