Та в цю мить наперед вискочив ще один хлопчик. Він щойно проштрикнув своєю шпагою Малінза.
— Сховайте шпаги, хлопята!— гукнув він.— Цей супротивник — мій!
Отак Гакові довелось зіткнутися віч-на-віч з Пітером. Інші хлопчаки відступили й оточили їх широким кільцем.
Два запеклі вороги довго й пильно дивились один на одного. Гак ледь помітно тремтів, Пітер загадково усміхався.
— Отже, Пене,— промовив Гак нарешті,— усе це твої штуки!
— Еге, Джеймсе Гак,— була сувора відповідь,— усе це мої штуки.
— Зухвалий хлопчисько!— сказав Гак.— Ось і прийшла твоя остання година.
— Чорний лиходій!— відказав Пітер.— Не моя, а твоя!
Без дальших слів вони зійшлись у двобої. Якийсь час жодному не вдавалося здобути перевагу. Пітер був чудовий фехтувальник і блискавично відбивав Гакові удари. Раз по раз він спритно обманював супротивника хитрим випадом і сам переходив у наступ, але, маючи коротші руки, не міг сягнути шпагою куди треба, і його удари не завдавали Гакові шкоди.
Гак не поступався перед ним майстерністю, і хоч був не такий спритний, проте дедалі потісняв Пітера потужним наступом, сподіваючись от-от закінчити бій своїм улюбленим раптовим ударом, що його навчився колись у Ріо від Старого Кока. Та, на превеликий його подив, супротивник щоразу відбивав цей підступний випад. Тоді Гак пішов на зближення, щоб завдати смертельного удару своїм залізним гачком, що досі тільки марно розтинав повітря. Але Пітер спритно пригнувся, а тоді зробив невідпорний випад і встромив шпагу Гакові під ребра.
Ви, певно, пригадуєте, що Гак не міг бачити власної крові — так вражав його її незвичайний колір. Отож і тепер, помітивши на камзолі кров, він враз упустив шпагу й стояв перед Пітером геть безпорадний.
— Кінець!— в один голос вигукнули хлопчаки.
Та Пітер величним жестом дозволив супротивникові підняти зброю. Гак миттю підхопив шпагу, але водночас його пронизала болісна думка: хлопчисько повівся пристойно!
Досі він гадав, що б'ється з якоюсь нечистою силою, але тепер у душу йому закралася ще страшніша підозра.
— Хто ти такий, Пене? Хто ти є?— хрипко запитав він.
— Я дитинство! Я радість!— не роздумуючи, відказав Пітер.— Я пташеня, яке щойно виклюнулось із яйця!
Це, звісно, були пусті слова, але Гакові стало ясно, що Пітер сам не знає, хто він є, а це ж. бо, як відомо, ознака найвищої пристойності.
— Тож биймося далі!— відчайдушно гукнув він.
Він вимахував шпагою, наче молотник ціпом, і кожний його удар розчахнув би навпіл будь-кого іншого, але Пітер пурхав довкола так легко, немовби сам вітер виносив його з небезпечних місць. А потім знов і знов нападав і завдавав блискавичних ударів.
Гак уже остаточно втратив надію на перемогу. Його могутній дух більш не прагнув життя. Лиш одного він жадав перед тим, як згаснути навіки: щоб Пітер хоч раз порушив правила пристойності.
Раптом Гак облишив битись, метнувся до порохової комори й підпалив гніт.
— За хвилину,— гукнув він,— весь корабель розлетиться на друзки!
"Ось побачимо зараз,— думав він,— як поведеться цей хлопчисько!"
Та Пітер уже вискочив із порохової комори з запалом у руках і спокійно пожбурив його за борт.
А як же повівся далі сам Гак? Хоч ми аж ніяк не схильні йому співчувати, проте раді відзначити, що наостанку цей пропащий чоловік показав себе гідним нащадком свого роду. Хлопчаки вистрибували навколо нього з глумливими вигуками, а він важко задкував по палубі, марно намагаючись відігнати їх своїм гачком. Та думки його були вже не тут — вони блукали ген у далекому минулому. Ось він іде перевальцем по зелених лужках свого славетного навчального закладу, ось прощається з ним назавжди, ось спостерігає футбольний матч. І все на ньому як треба, все пристойне — і черевики, і жилет, і галстук, і шкарпетки.
Джеймсе Гак, у тобі таки є щось героїчне, але прощавай назавжди! Адже це останні хвилини твого життя.
Побачивши, що Пітер поволі підлітає до нього з кинджалом напоготові, Гак скочив на борт, щоб кинутись у море. Він не знав, що там уже чатує на нього крокодил: ми навмисне зупинили годинник, щоб позбавити його цієї болісної свідомості. Хай це буде йому невеличким знаком поваги перед кінцем.
Судилась Гакові ще одна остання втіха, і, гадаю, ви не будете заперечувати, щоб він її зазнав. Він стояв на борту і дивився через плече, як Пітер кружляє в повітрі,, наближаючись до нього; а тоді зробив йому знак ударити ногою, а не кинджалом. І Пітер копнув його ногою.
Нарешті справдилось найзаповітніше передсмертне бажання Гака!
— Це ж непристойн о!— радісно гукнув і з легким серцем полетів у пащу крокодилові.
Так загинув Джеймс Гак.
— Сімнадцять!— проспівав Задавака.
Та він трохи помилився. Не сімнадцять, а п'ятнадцять піратів тієї ночі наклали життям за свої злочини. Двом пощастило допливти до берега. Джентльмена Старкі спіткала невесела, як для пірата, доля: його тут-таки полонили червоношкірі й приставили за няньку до своєї малечі. Що ж до боцмана Чмиря, то він відтоді блукає по світу в своїх окулярах і сяк-так перебивається з хліба на воду, розпові-
даючи скрізь, що він був єдиний, кого боявся покійний капітан Джеймс Гак.
Венді, як ви розумієте, в бій не встрявала, а стояла осторонь, не зводячи блискучих очей з Пітера. Та тепер, коли все скінчилося, вона знов почала порядкувати. Насамперед похвалила всіх хлопчаків, нікого не вирізняючи окремо, а коли Майкл показав їй місце, де він сам убив пірата, здригнулась і потішено кивнула головою. Тоді повела їх до капітанської каюти й показала на годинник, що висів на цвяху. І всі побачили, що вже пів на другу ночі.
Те, що хлоп'ята не сплять такої пізньої години, видалось Венді чи не важливішим за все, що сталося раніш. І будьте певні, що вона тут-таки повкладала їх спати на піратських койках. Усіх, крім Пітера. Він ще довго походжав по палубі, аж поки, зрештою, теж заснув, умостившись біля Великого Тома. Тієї ночі йому знову щось наснилося, і він довго плакав уві сні, а Венді міцно пригортала його до себе.
Розділ шістнадцятий
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
На той час, як вибило дві склянки, всі були вже на ногах, бо море страшенно розбурхалось і корабель аж ходором ходив. Боцман Базіка стояв на палубі, тримаючись за линву, і жував тютюн. Усі хлоп'ята понадягали на себе піратські вбрання, підкоротивши їх до колін, чисто виголились, і, твердо ступаючи, походжали по кораблю, мов справжні морські вовки, хоч їм і доводилось раз по раз підсмикувати штани.