Венді й Майкл відразу ж підійшли розміром до призначених їм дупел, а от Джона довелося трохи припасувати.
Повправлявшись кілька днів, усі троє піднімалися й спускалися в своїх дуплах, наче відра в колодязі. А як вони полюбили свій новий дім під землею! Особливо Венді. Як і належить усім добропорядним домам, він складався з однієї просторої кімнати, долівка була земляна,— як ідеш рибалити, то копай собі черв'яків просто вдома,— і тут-таки росли великі й дуже гарні кольором гриби, на яких усі сиділи, мов на стільцях. А посеред кімнати вперто пнулося догори дерево небувалія, і його щоранку доводилося спилювати впорівень з долівкою. Проте на час вечірнього чаювання його стовбур знову витикався над долівкою, і тоді на нього клали двері й сідали довкола, наче за стіл. А попивши чаю, знову спилювали, щоб звільнити простір для розваг. Ще був у тій кімнаті камін, такий величезний, що розпалити в ньому вогонь можна було в кількох місцях водночас. Венді почепила над ним личані шворки й сушила на них білизну. Ліжко на день ставили боком і прихиляли до стіни, а о пів на сьому вечора розкладали, і тоді воно займало майже півкімнати. Тож на ньому покотом, немов сардинки в бляшанці, спали всі хлопці, окрім Майкла. Перевертатися з боку на бік з власного почину було суворо заборонено, і тільки коли хтось подавав сигнал, перевертались усі разом.
Майклові теж годилося б спати вкупі з усіма, але Венді дуже хотіла мати в домі немовля, а Майкл був найменший з усіх, і ви, мабуть, знаєте, що коли вже жінки чогось захочуть... Одне слово, Майкл спав у кошику, що його почепили до стелі замість колиски.
Отже, ви пересвідчилися, що оселя під землею була проста, невигадлива і, напевне, цілком пасувала б і малим ведмежатам, якби їм довелось там жити. Вирізнявся в ній лиш один закуток — невеличка, завбільшки з пташину клітку, заглибина в стіні, що належала особисто Дзінь-Брязь. Від решти кімнати її відокремлювала благенька завіска, яку соромлива Дзінь, одягаючись і роздягаючись, щільно заслоняла. Мабуть, жодна жінка, хоч би яка вона була велика на зріст, ніколи не мала такої вишуканої спочивальні. Канапа, на якій спала Дзінь-Брязь, була часів королеви Меб, володарки фей, дзеркало — часів Кота в чоботях, і таких дзеркал, за відомостями казкових меблярів, уціліло відтоді тільки три. Не менш старовинні були й інші речі — й хитромудрий умивальник, і комод, і килими на стінах та підлозі. На комоді стояв розкішний свічник, хоч, як ви вже й самі здогадалися, ніякої потреби в ньому не було, бо Дзінь освітлювала свій покій сама. Цілком зрозуміло, що решту помешкання вона вважала за ніщо, і отой її гарненький закапелок мав такий бундючний вигляд, неначе завжди дер носа догори.
Немає нічого дивного, що Венді з головою поринула в хатні клопоти у підземній оселі — адже ті шибеники задавали їй стільки роботи! Справді-бо, траплялися такі тижні, коли вона цілими днями не піднімалася нагору, хіба що лише на півгодинки увечері, та й то з панчохою та голкою в руках. А скільки часу забирало готування їжі! Найчастіше вони мали до столу печені плоди хлібного дерева, варені бульби ямсу — солодкої картоплі, смаженину, кокосове молоко, горіхи й банани. Та ніхто ніколи не знав напевне, чи їстимуть вони насправді, чи тільки вдаватимуть, ніби їдять,— усе залежало від Пі-терових примх. Сам він іноді теж їв,— тобто їв по-справжньому,— але тільки тоді, коли вважав, що цього вимагають правила гри. Він просто не знав, як то бути голодним чи ситим, і, на відміну од решти дітлахів, ніколи не згадував про їжу. Але гра для нього так перепліталася з дійсністю, що навіть після уявного обіду живіт у нього помітно випинався. І хоч такий обід — річ не вельми поживна, всі мусили наслідувати його. А втім, коли хтось ухищався переконати Пітера, ніби схуд настільки, що дупло стало йому завелике, він дозволяв тому наїстися досхочу.
Увечері, коли хлопчаки засинали, Венді залюбки бралася до шитва чи латання. То були хвилини, коли вона, як сама казала, могла вільно зітхнути. Одначе не сиділа згорнувши руки, а щось шила для своїх вихованців чи накладала їм на штанці подвійні латки. Штанці на них просто-таки горіли, особливо на колінах.
Часом, сидячи над кошиком панчіх, де на кожній п'ятці було по дірі, Венді з удаваним розпачем сплескувала руками й скрушно промовляла:
— Хоч-не-хоч, а позаздриш старим дівам! Проте личко її аж сяяло з утіхи.
Ви, мабуть, пригадуєте, що колись, іще на уявній Небувальщині, у неї було улюблене вовченя. Так ось, невдовзі воно дізналося, що Венді тепер на спражньому острові, розшукало її, і вони кинулись в обійми одне одному. Відтоді вовченя ні на крок не відходило від неї.
Ви хочете знати, скільки часу отак минуло й чи згадувала Венді своїх тата й маму, які лишилися десь далеко-далеко за морем? На це запитання важко відповісти, бо годі й визначити достеменно небувальський час. Його там вимірюють місяцями й сонцями, але місяці там зовсім не такі, як у наших краях, і їх набагато більше. Що ж до Венді, то боюся, вона не дуже тужила за батьком та матір'ю, бо була певна: вони завжди залишають вікно дитячої кімнати відчинене, чекаючи, що вона от-от прилетить назад, і від цього на душі в неї було спокійно. Лиш одне часом тривожило її. Джон пригадував тата й маму дуже невиразно, немов чужих людей, що їх знав колись давно-давно, а Майкл — той і поготів ладен був повірити, що його матуся й справді вона, Венді. Це навіть трохи страхало її, і, свідома свого обов'язку перед братами, вона сумлінно намагалася відновити в їхній пам'яті колишнє життя у рідній домівці. Тож і задавала їм раз по раз відповідні письмові завдання, як ото в школі на іспитах. Решту хлопчаків це страшенно зацікавило, і вони випрохали у Венді дозвіл і собі пристати до писання. Отож кожен розжився на грифельну дошку, а тоді всі посідали довкола стола й почали обдумувати запитання, що їх Венді писала на своїй дошці й передавала по колу.
Завдання були нескладні. Отаке, приміром: "Якого кольору були очі в твоєї мами? Хто був вищий на зріст — тато чи мама? Яке в твоєї мами було волосся — чорняве чи біляве? Якщо можеш, дай відповіді на всі три запитання".