Де барився, з ким журився,
З ким журився-радився?
Будь же здоровий, брате Іване...
Ще тісніше зближуються чоловіки-колядники, по-побратимському обіймаючи Івана. Жінки-колядниці обходять навколо, а з ними і Анна та Марійка.
Ґречна Марійка білизну білила,
Білизну білила, братику дарила...
Дужими голосами чоловіки перевершують жінок. Дивну, ще не знану пісню принесли вони, порушуючи звичай колядування:
А чи чули, люди добрі, таке дозволінє?
Звоювали Путилівку з початку говіння.
Звоювали Путилівку цісарські жовнішки,
Записали легіників, що вони опришки.
Звоювали Путилівку з початку говіння
Та забрали барабульки, нема й на насіння...
Розходилися колядники. Залишився один Іван, стояв наче привид. Анна зробила кілька кроків.
— Іваночку! Сину мій! Де барився? — здіймала руки.
— Я, неню, прийшов посвяткувати у своїй хаті та попрощатися перед тим, як вирушити в далеку дорогу.
— Оце такі твої заручини, Іване?
— Такі, нене...
— Моє серце чуло, тривожилось. Для тебе спекла з калиною книшечок. Сідай до столу. Осипко підбіг до брата, обійняв.
— І бартку гостру маєш, Іване, і кріс, — радів Осипко.
— Все маю, братику. Маю й долю гуцульську, — звернувся до матері. — Цієї ночі, неню, виряджайте мене в дорогу.
— Куди, Іваночку?
— За Гори! Не дам себе киями карати! Краще в Молдову тікати...
Підійшла до столу й Марійка, журно дивлячись на брата.
Анна не могла вимовити слова, наче закам'яніла. Мерехтів вогник, гойдаючи тіні. У бовдурі стогнав вітер, огортаючи материну печаль.
Осипко не зводив очей з брата. Хотів і сам стати таким великим, сміливим, дужим, щоб помандрувати разом.
Уже вщухли голоси колядників, лягла над селом тиша святкової ночі, коли залишав оселю Іван. Випроводжала Анна сина аж за обійстя. А Осипко, притулившись щокою до холодної шибки, роздмухував паморозь на ній і дивився на подвір'я, хотів бачити ще брата. Не відходив хлопець від шибки й після повернення матері. Знеможена, сиділа вона край столу біля полив'яного горнятка, з якого на прощання напився Іван криничної води. Тьмяно миготів вогник лампадки. Тінь зажури сповила Анну...
— Неню! Горить! — гукнув Осип, не відриваючись од шибки.
Анна теж припала до вікна. Розгорялась пожежа. Горіла контора ліснича й будівлі на подвір'ї, куди загонили посіпаки забрану в селян худобу; там часом і катували за несплату податків. Заграва хвилястими відблисками падала на гори, сполохане гайвороння кружляло в небі. Уява Осипка вимальовувала на тлі заграви Довбуша з чарівним топірцем, яким він вимахував, примовляючи слова прокляття лиходіям.
— Неню! То, мабуть, Довбуш з'явився! Еге ж, неню? Анна, глянувши на сина, тихо зітхнула.
* * *
Сонце поволі відбирало хвилини в ночі, надаючи їх дневі, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останні заметілі, засипаючи гостинці та сутки 18, топтані від хати до хати, від села до села — аж до в'язниці у Вижниці, куди щоденно жовніри згонили арештованих. Сів за грати і нескоримий Лук'ян Кобилиця. Десятки жовнірів супроводжували його. На майдані в Путилові, де зібралося багато люду, він, дзвонячи ланцюгами з залізними наручниками, подав голос:
18 Вулиці та провулочки.
— Кріпіть си, люде! Наша правда велика, як сонце!
Більше не дали говорити жовніри, погнали ватажка на тортури.
Виходила й Анна проводжати завзятця, а потім розповідала Осипкові про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця ті слова: "Наша правда велика, як сонце". Носив їх у своєму серці, а часом і на уста зринали.
Нескоримий дух бунтівливої гуцулії жив у піснях, у традиційних святах, проривався у вабливому звучанні флоєри й трембіти.
З півдня повівав легіт, а з ним на переможному коні з'явився лицар Юрій, привіз своє провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снігове покривало з лісів. Обізвались йому назустріч ручаї, помчали чисті води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись від сну, гірський красень, загомонів, заграв, застогнав, погнавши водограї в сині неозори.
Тепер Осипкові не сиділося в хаті. Пробував все далі й далі підійматися стежками в гори. Видереться на височінь, гляне навколо — здається, все посміхається йому: і сонце, й смереки, і білі хмаринки в блакитному небі. Ненароком зустрів на стежинці трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали.
— Що ти за єден? Чо' ходиш тут? — першим обізвався хлопець.
Осипко побачив у його руці кріс. Гачі на ньому латані, киптарик драний, убогий. На голові кучма нечесаного рудуватого волосся.
— А хіба тут не вільно ходити? — відповів Осипко.
— Мені вільно, а комусь ні. От візьму тебе та й покочу, як писанку, з цеї кичери!
— То ти фудулишся, бо кріс у руці. Аби без нього, то би поміряли сили.
— Хі-хі... Яке ти загонисте, — рудоголовий кинув кріс на землю. — Давай поміряємось, може, гачі спадуть.
— Аби твої не спали.
— Таке ти цокотливе, як курча, що відбилося од квочки, — ступив кілька кроків.
Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподіваним зухвальцем.
— Бий ти перший! — наблизився рудоголовий, блиснувши своїми сірими очима.
— Ні, ти перший засперечав! То й бий...
За хвилину хлопці обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги.
— Ти сміливий, — посміхнувся рудоголовий. — Кріс залишився на кичері, біжи принеси мені! Та не стріль, бо то не грашка яка!
Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Він видерся на кичеру і взяв до рук кріса.
— Неси! — гукнув рудоголовий.
— Несу! — відгукнувся Осипко. — Для чого тобі кріс?
— Я полюю...
— Полюєш? — заздрість прозвучала в голосі Осипка. — А чий ти?
— Або я знаю... А ти?
— Я Федьковичів. Звуть мене Осипком.
— А дєдю, неню маєш?
— Маю неню, а дєдю... — завагався. — А ти?
— Я не маю.
— А живеш як?
— В однієї бабусі, що ген-ген її покривлена безверха хата, — показав на узгір'я. — Дерево їй рубаю, піч розпалюю. Маржинку доглядаю... Та нічо. Літечко надходить, подамся на полонину.
— Звати тебе як?
— Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бігме, не шляхтич. Мій дід, кажуть, з Довбушем ходив.