Буком спроможемося швидше навернути хлопа на послух, ніж пострілом з гармати! — Комісар закликав випити міцної перцівки.
Тепер лісничі ще більше розговорилися. Комісар наказав їм бути при військових загонах і розвідувати, де збираються повсталі ватаги. Коли повідомили про одну з них, Анна ледве не зойкнула, бо гадала, що саме там перебуває її Іван.
Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася для таких розмов. У домінікальній же канцелярії збиратися небезпечно. Влучивши хвилину, він запитав у Анни:
— А де це твій Іван?
— Сватається Іван... Десь пішов аж у Вижницю. Там його молода, — відповідала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання.
— А дівка гожа?
— Говорить, що дуже гожа, душевна...
Аж в обідню пору гості звелися з-за столу. Комісар дякував Адальбертові за всі добрі послуги.
Коли після недовгого гостювання виїздив Адальберт, Анну опанувала байдужість. Може, полегшало б їй на душі, коли б він налаяв та побив. Не знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони з її великих очей. Все їй збайдужіло. Сумно дивилася, коли він одягав сардак14, прикро було бачити, як поклав кілька злотих на стіл, наче жебракам кинув на безталання. Серце билося в грудях, а на устах зринали слова, не виливалися ні благаннями, ні докорами.
14 Верхній одяг.
Не проводжала за ворота мужа, сиділа нерухомо, лише поглянула та й одвернулась, коли сів з комісаром у бричку, й поїхав. Здавалося, що то назавжди помчали у безвість її щастя, молоді літа й радість, пустку і смуток залишивши в непривітаному серці. Куди понести його, з ким поділити пекучі болі? Обняла Осипка, дивилась — зовні він схожий на Адальберта. А яким виросте? Взяла за руку сина і попростувала, як жебрачка, на кладовище. Ось тут могилки її дітей, передчасно померлих. Усі сім могилок повиті барвінком, а над восьмою, де поховано першого мужа, понахиляла калина червоні, наче кров'ю налиті, кетяги.
Анна стала на коліна й голосно заридала, виливаючи нестримні болі. Осипко не знав, як дати раду матері. Обняв її за шию, припав губами до щоки, спиваючи з поцілунком сльозинки. Здавалися вони терпкими і боляче краяли дитяче серце.
— Велика печаль на нас, — мовила Анна і заклякла, схилилась біля могилок. А вітер, як ошалілий вершник, бився об хмари; забунтувалися верхів'я смерек, затріпотів зів'ялий лист орішника, й калина вронила сльози.
* * *
Минали дні, як каламутний плин вуркотливої Путилівки. Прислухалася Анна — чи не почує голосу Івана в обійсті. Вдивлялася в позавішувані туманами гірські далі. Захмарилось небо, засіваючи царину 15 дрібномаківчатою водяною порошею. Десь здалеку ненароком почується протягле виття зголоднілого вовка — мабуть, зазирає в спустілі загороди на пасовиськах.
15 Обгороджена ділянка сінокосу.
Подоланий нудьгою час не приносив радісних вістей. Чекала гожої днини Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до знахарки, бо часом очима хворіє хлопчик. Може, дасть яке зілля. Шлях не близький — аж до Вижниці. Там, може, де зустріне Івана, що пішов з Лук'яном Кобилицею. Треба ж віднести синові дублений сардак та вовняні онучі, бо незабаром спустяться з верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото вовки обзиваються, віщуючи неспокій.
Хотілося Анні, зустрівши Івана, розповісти про все, що почула в своїй хаті, коли приїздив комісар з лісничими. Збиралася в дорогу. А небо то розхмарювалось, то знову пелехата завіса закривала далину. Раділа, коли вітер розвихрював нагромаджені хмари і сонце позолочувало крайнебо. Веліла Осипку лагодитись до мандрів. Тішився він з того, збирався, наче готувався вирушити в далекі, незнані світи. Уявляв їх такими, як розповідала Марійка в казках. Там, у мандрівках, трапляються різні пригоди. Зазнати б і собі такого дива, стати опришком або полетіти на крилах зачарованого птаха.
Ходив аж до Путилівки, прислухався. Всюди тихо. Лише десь чулися голоси п'яних жовнірів. А село — ніби чума притлумила, і воно принишкло, спустіло. По шляху обвітрені віти смерек наче вабили в свої обійми, кликали вирушати в дорогу.
Читав тривогу в очах матері, коли вона виходила до царини, позирала на замрячені обрії. Та ось наче змилостивилось над нею небо, посміхнувшись цятками блакиті. Гірське вітровіння, розтерзуючи тумани, визволяло схили гір, вкритих ніби поруділою жебрацькою сардачиною, полатаною сірим шматтям.
Треба поспішати. Осипко одяг червоні гачі. А бартку вистругав з дерева та ще й різьбою позначив.
Готовий був до мандрів, хотілось побачити, де Путилівка обіймається з Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам'яну багачку, що стоїть заклятою на березі відтоді, як замість шматка хліба кинула жебрачці камінь та й сама скам'яніла. Стоїть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокість. А там десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в неї.
Подорожували довго. Сідали на порозкиданих каміннях відпочивати.
— Неню! — гукав Осипко. — А цей камінь, наче Довбушеве крісло, витесане ним, як у тій казці.
Пили воду з Черемошу. Занурював Осипко руки в його студені хвилі, замахувався барткою, підгонячи хвилі, та прислухався, як за кожним ударом чувся ніби зойк. Може, то обзивається жива водяниця, кличучи веселого чугайстра до танку, як розповідала Марійка?..
Простували далі. Осипкові думки огорталися оксамитовими шумами смерек, що тоскно виводили: "Прощай, літечко, прощай, пташино, щебетушко швидкокрила..." А може, то щезник своєю бородою грається: "Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу..."
Діставав із-за паска флоєру, прикладав губи, і вона тріпотіла звуками. Ось би так задуднити, щоб почувся і голос чугайстра, і химерного щезника...
Снувалися думки-казки, відганяючи втому. Анна, зупиняючись, приглядалась, чи не побачить де рясних слідів, що могла б залишити ватага. Сутеніло вже, коли почули сюркотливий плин Виженки, що віддавала свій гірський потічок поважному Черемошу. Ось і древнє гуцульське село Вижниця. Добились до хати знахарки. Тут і заночували.
Злива вражень не давала заснути Осипкові. Чув, як серед ночі десь ходила знахарка, приносила зілля та привела до хати двох чоловіків. Швидко пізнав брата Івана. А другий — то ж той, що виступав у Путилові перед гуцулами. Справді, Лук'ян Кобилиця! Сіли до столика. Каганець, блимаючи, гойдав тіні. Від розвихреної Лук'янової голови падала на стінку велетенська тінь. Уважно слухав тиху розповідь Анни і дякував за принесені вісті.