Пісня про Роланда

Страница 25 из 31

Автор Неизвестен

259
Красуне-Франціє, відважний Карл твій!
И емір не знає страху і вагання!
От вже мечі оголені схрестились,
І кожен б'є ворожий щит щосили.
Посічені в них дерево і шкіра,
З них падають гвіздки, щити розбиті.
Царі зостались в латах, наступають,
Мечі з шоломів іскри висікають.
Та може бій лише тоді скінчитись,
Коли хтось із володарів загине.
Аой!

260
Емір сказав: "Подумай, Карле, краще!
Тобі я раджу не боротись — здатись!
Я знаю, щойно вбив мого ти сина
І хочеш захопити наші землі.
Моїм васалом стань — одержиш в лен ти
Всі володіння — звідси аж до Сходу!"
Карл відповів: "Що ти верзеш, зухвальцю!
З язичником не буде миру й дружби.
Прийми закон, що Бог нам пропонує:
Християнином стань — мир запанує!
Служи Всевишньому і вір у Нього!"
А Балігант: "Дурниці кажеш, Карле!"
І задзвеніли знов мечі булатні.
Аой!

261
Емір в руках мав силу неймовірну.
Він вдарив Карла по шолому з сталі,
Розсік його і голови дістався,
А потім меч зануривсь у волосся
І шкіру з голови зсік на долоню,
У цьому місці череп оголився.
Карл похитнувсь і ледь не впав на землю.
Та Бог не допустив, щоб він загинув.
З'явився Гавриїл у розпал бою,
Спитав: "Королю, що там із тобою?"

262
Почув монарх глас ангела святого,
Відразу зникли жах і страх смертельний,
До нього повернулись сила й пам'ять.
Мечем французьким вдарив він еміра.
Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя.
Вмер Балігант, не допоможуть ліки.
Карл крикнув "Монжуа!", щоб всі почули.
Відразу герцог Найм з'явився поруч,
Впіймав коня, король на нього скочив.
Біжать невірні, їх сам Бог карає!
Дійшла до Господа молитва франків.

263
Бог так звелів — тікають бусурмани.
Карл з вояками кинувся в погоню.
Сказав: "Ось мить, щоб серце втамувати!
Помститися за горе і страждання!
Бо вчора, франки, бачив ваші сльози!"
Відповіли: "Це наше теж бажання!"
І кожен бив мечем тих сарацинів,
Та мало хто з них втік і не загинув.

КАРЛ У САРАГОСІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ФРАНЦІЇ
264
Страшенна спека, курява клубами.
Тікають маври, франки ззаду тиснуть,
Дісталася погоня Сарагоси.
На вежу піднялася Брамімонда.
За нею слідом клір іде поганський.
Огидна Богу їхня клята віра,
Немає в них тонзур, немає санів.
Цариця бачить перемогу франків,
Побігла до Марсілія із криком:
"О царю любий! Наші вщент розбиті!
Безславна смерть спіткала Баліганта!"
Почув цю звістку й одвернувсь Марсілій,
Заплакав й голову схилив безсило
Та вмер од горя. За його ж гріхи всі
Заволодів душею чорт пекельний.
Аой!

265
Хто не загинув з нехристів, той втік вже.
Із франками звитягу Карл святкує,
Розбив він зразу Сарагоси браму,
Нема кому її вже захищати.
Усі полки отаборились в місті,
До ранку переможці спочивали.
Веселий й гордий Карл сивобородий.
Дала ключі від веж всіх Брамімонда —
Великих десять, п'ятдесят маленьких.
Щасливий той, кого Господь підтримав.

266
Скінчився день, надходить ніч поволі,
Яскравий місяць, мерехтять сузір'я.
Великий Карл — володар Сарагоси.
Послав у місто тисячу він франків.
Заходять в синагоги чи мечеті
З сокирами, кувалдами важкими
И трощать завзято ідолів поганських.
Од їхніх чар не буде допомоги!
Карл хоче послужити щиро Богу:
Єпископи освячують там воду
І хрестять всіх язичників в каплицях.
Хто ж не виконує веління Карла,
Того звичайним зашморгом вбивають
Чи спалюють у вогнищі жаркому.
Вже сотня тисяч у Христовій вірі!
Окрім цариці. З королем поїде
У Франції хреститись добровільно!

267
Скінчилась ніч, і ясний день засяяв.
Усі звелів король зайняти вежі,
Залишив тисячу баронів кращих,
Щоб місто зберегти від сил ворожих,
А потім на коні з всією раттю,
Узявши полонянку Брамімонду,
Якій хотів зробить одне добро лиш,
В зворотну путь, до Ахена, рушає.
Пройшовши швидко повз Нарбонну милу,
Вступили у Борделу, дивне місто.
Там на олтар святого Северина
Король поклав ріг Оліфант зі злотом,
Його ще бачили численні пілігрими.
На кораблях Карл переплив Джиронду.
Супроводжав до Блея прах Роланда,
А також Олів'єра, його друга,
І мудрого й відважного Турпіна.
Тіла поклали в білі саркофаги,
Сплять вічним сном у храмі Сен-Ромена,
їх душі Богу, всім святим вручили.
А потім через гори і долини
Карл мчав до Ахена вже без упину.
А ось і рідні мармурові сходи.
Як тільки Карл зайшов в палац розкішний,
До всіх васалів посланців відправив:
Баварців і саксонців, лотарингців,
Qo фризів, й алеманів, й пуатвінців,
И бургундців, і нормандців, і бретонців.
Покликав всіх він наймудріших франків,
Аби вершити суд над Ганелоном.

268
Великий Карл з Іспанії вернувся.
Він в Ахені, найкращому з міст франків.
Піднявся до палацу, входить в залу,
До нього поспіша красуня Альда
И питає короля: "А де ж Роланд мій,
Який поклявсь побратися зі мною?"
І знову Карл відчув глибокий смуток,
Заплакав, бороду рве білу в горі:
"О, сестро, любонько, — відповідає, —
Про мертвого питати вже не варто.
На кращого я заміню цю втрату.
То син Луї, мій доблесний нащадок,
Король майбутній і володар краю".
І чує відповідь: "Слова ці дивні!
Всіма святими й Богом присягаюсь —
Не житиму на світі без Роланда!"
І раптом зблідла й впала до ніг Карла.
Померла... То помилуй її, Боже!
Над тілом Альди лицарі ридають.

269
Померла з туги Альда щиросердна,
А Карл спочатку думав, що зомліла.
Відчув страшенний жаль, заплакав гірко,
Схопив за руки Альду, підіймає...
Та впала на плече її голівка.
Тут зрозумів король — померла Альда.
І чотирьох графинь тоді позвали,
Щоб в монастир небіжчицю віднесли,
И всю ніч, до ранку, молитви читали.
Прах її з почестями поховали,
Віддав король велику шану Альді.
Аой!