Бенкет врешті закінчився. У супроводі жерців і учнів Філопатор під звуки труб і барабанів ступив на колісницю.
— Не здогадуєшся, Імхотепе, чому я так вихваляв тебе перед царем? — запитав Меріб, коли вже з помічниками зачинився у своїй кімнаті.
— Для добра нашої справи,— розвіяв сумніви вчителя юнак.
— Ти вірно мене зрозумів,— зрадів Меріб.— Тож не витрачатиму часу на пояснення. Працювати нині не будемо. Ідіть до Птагмеса і Менхепера, скажіть, щоб остерігалися самі й попередили інших: люди, які побували в руках філакетів і вийшли неушкодженими, можуть завдати лиха.
За воротами святині Імхотеп зупинився. Кортіло бодай на хвилину забігти до Ніке, поділитися з нею радістю про свій новий чин. Та й Терсея, довідавшись, що сам цар ставиться прихильно до нього, стане ввічливішою, може, навіть не виступатиме проти їхнього з Нікою кохання.
Надія окрилила юнака. За хвилину він уперше сміливо ступив на подвір'я Доріонів, не боячись Терсеї Батьків Ніке не було дома. Доріон, напевне, розшукував бунтарів, а Терсея, як завжди, займалася десь своїми справами. Дівчину Імхотеп застав у сльозах, і якась підозра закралася в його душу.
— Що з тобою, Ніке? — запитав з острахом.— Може, хтось захворів?
Ніке, не перестаючи схлипувати, притулилася до коханого.
— Ще гірше, Імхотепе,— поскаржилася. — Хочуть віддати мене за стратега Феона.
Страшна звістка так приголомшила юнака, що він мало не знепритомнів.
— Проти твоєї волі? — запитав тихо.
— Я заявила їм, що не вийду заміж за Феона, а за єгипетським звичаєм розіб'ю з тобою жбан.— Ніке перестала схлипувати, і в її очах спалахнула рішучість.— Якщо змушуватимуть мене випити з Феоном на порозі його дома чашу вина, то я радше стану жрицею Ісіди, ніж його дружиною. Ніхто, навіть цар, не осмілиться заперечити своїй дочці стати жрицею богині. Батько й мати не згадують уже про Феона, але в душі вірять, що я послухаюся їх. Даремна надія! Хай Феон вип'є з іншою своє вино! — Ніке ще міцніше притулилася до Імхотепа.
VIII
Дев'ять святинь Музейону, побудованих найвидатні-шими еллінськими зодчими для кожної з дев'яти муз, свідчили про шану до опікунок науки, мистецтва і поезії.
Біля святинь, в оточених високим муром садах і парках, містилися житлові будинки, астрономічна обсерваторія, гімназія, гімнастичні й навчальні зали. Найбільший із залів був призначений для вчених диспутів. Ці споруди творили місто у місті, закрите досі для єгиптян. Але найвелича-вішою будівлею Музейону, заснованого (за порадою філософа Деметрія) Птоломеєм І Сотером, була бібліотека.
Колишній полководець Александра Македонського, ставши несподівано володарем Єгипту, керувався не любов'ю до науки і мистецтва, а славолюбством. Великий македонець-завойовник, думав він про Македонського, забрав з собою на той світ лаври переможця, і в ратних подвигах його ніхто вже не перевершить. Отож треба позмагатися з ним і прославитися не мечем, а здобутками розуму — хоч би й чужого. А для цього центр науки і мистецтва треба конче перенести із старих Афін у молоду столицю Єгипту — Александрію. Славетна Еллада, яка дала світові Гомера, — бідна на хліб і золото, зате багата на вчених, митців і поетів, які ледве животіють. Вони повинні переселитися в Александрію, де знайдуть те, чого не дала їм батьківщина. А плоди їхньої мудрості більше прославлять володаря, ніж мудреців.
Сотер досяг свого: залишив спадкоємцям славу опікуна муз, якою вони дорожили і яку примножували.
У Музейоні проживали і користувалися всіма благами найславетніші еллінські вчені, хоч як заманювали їх до себе царі Пергаму. Приворожувала їх бібліотека.
Перші дні перебування в Музейоні були для Імхотепа ніби прекрасним сном і збігли як одна мить. Своєю красою його зачарували бронзові й мармурові статуї богів і богинь, німф, сатирів і фавнів, славетних еллінських учених і поетів, які здавалися живими, і в нього складалося враження, що вони ось-ось зійдуть з постаментів і рушать парковими доріжками.
Раз у раз попадалися фонтани — з пащ левів і дельфінів струмувала вода або, дихаючи ніжною прохолодою, розпорошувала міріади дрібних бризок. То тут, то там доріжками пробігали приручені газелі і антилопи. Іноді вони на мить зупинялися і дивилися на Імхотепа великими лагідними очима. В кронах дерев не затихали голоси розмаїтих птахів, які знайшли тут надійний захисток від птахоловів.
Та Імхотепа найбільше приваблювала бібліотека. Замислений, він годинами бродив по її залах з різнокольоровою мозаїкою на підлогах — на них цвіли розкішні квіти, зеленіли трави, голубіли озера.
"Які безіменні митці створили це чудо — еллінські чи єгипетські?" — подумки запитував себе Імхотеп, віддаючи перевагу єгипетським.
Птоломеї не шкодували золота на мозаїку святині Гора, якою він, Імхотеп, донедавна так захоплювався, але в порівнянні з бібліотечною мозаїкою Музейону вона виглядала скромним хітоном поряд з дорогими шатами. Тут розмальовано навіть стелі: на одних зображено зоряне небо і срібний серп місяця, на інших — золотий сонячний диск, від якого розходяться життєдайні промені.
У залах, на полицях уздовж стін, на стелажах — сотні й тисячі малих і великих, скромних і дорогих футлярів, у яких, як казали римляни, "живуть мертві й говорять німі". Такі написи красувалися на римських бібліотеках, що дуже поступалися Александрійській. У них зокрема зберігалися копії грецьких творів, бо володарі світу в науках і мистецтві були ще новачками.
— У цих стінах працювали найсвітліші уми світу,— сказав у розмові з Імхотепом Ератосфен, який з перших днів поставився до молодого єгиптянина дуже прихильно. Може, тому, що був самотній і шукав близької людини, а може, причина лежала в чомусь іншому.
Ератосфен — не "чистий" еллін. У його жилах текла кров матері-лівійки, але батько-грек на порозі свого дому узяв немовля на руки — і це означало, що він визнав його своїм сином. Це відкривало перед Ератосфеном дорогу до найвищих державних посад, однак "чистокровні" елліни недолюблювали метисів. Може, тому в гімназіарха не було еллінської пихи.
— У цих футлярах,— показав рукою Ератосфен,— творіння колишніх учених Музейону — Евкліда, Архімеда і Герона, а також поеми Каллімаха і Феокріта та багатьох інших славетних поетів. Є тут і мій футляр, хоч його зміст не такий цінний,— додав скромно.