Пропозиція батька втішила хлопця: він, Імхотеп, зможе зустрітися з Ніке. Як сприйме вона звістку про те, що він уже не приноситиме їй черепашок?
Імхотеп відчув у душі неспокій, не схожий на той, з яким іноді виглядав батька з моря.
Тільки-но Петубаст увійшов у будинок Доріонів, як назустріч вибігла Ніке. Усміхнена, зарум'янена, в очах радість.
— У мене нові сандалії,— похвалилася вона, показуючи маленьку ніжку в дорогому взутті з козлячої шкіри. — Ти приніс черепашки?
— Нині я не був біля моря,— виправдовувався хлопчина.— Та й уже не приноситиму їх,— посумнів.
— Невже ти розгнівався на мене? — здивувалася дівчинка.— Я нічим перед тобою не провинилася.
— Через чотири дні я стану учнем школи Гора,— згорда промовив хлопець.
— Але ж інколи з батьком приходитимеш до нас? — запитала тривожно Ніке.
— Не знаю, чи головний учитель дозволить мені покидати мури святині, — ухилився від прямої відповіді Імхотеп.
— Може, недовго вчитимешся... — чи то запитувала, чи то стверджувала дівчинка.
— Десять років,— не приховав правди Імхотеп.
— Це, певне, дуже довго, — журливо похитала головою Ніке, мабуть, ще не усвідомлюючи, як пливе час— І тоді знову приноситимеш мені черепашки?
— За десять років ти станеш дорослою і не захочеш моїх черепашок,— з жалем промовив хлопчина. — Може, батьки віддадуть тебе за багатого достойника.
— Не хочу багатого і достойного,— спересердя тупнула ніжкою дівчинка. — Чекатиму твоїх черепашок. А щоб ти не забув принести, візьми ось це від мене, — висмикнула з кіски стрічечку і подала Імхотепові.
IV
Дощ... Він такий рідкісний гість в Александрії, що тутешні люди ще й назви йому не придумали. Просто кажуть: "Вода, що падає з неба..." Вона несе радість спраглій землі і всьому, що живе й росте на ній. Коли буває дощ, втішаються фелахи, веселіше співають птахи, яскравіше спалахують квіти, навіть ледачі мули рухаються жвавіше.
І в шкільних залах, де завжди було душно, стоїть тепер приємна прохолода. Такої не дають ні тінь паркових дерев, ні віяла, якими в спекотні дні раби обмахують своїх панів. Учні, розміщені в залах за віком і знаннями, сидять на підлозі, підігнувши під себе ноги. У старших — листки папірусу, в новачків — кусочки крейди і кам'яні таблички з гладенькою поверхнею.
Майбутні писарі, землеміри і обліковці ходять босі, а поверх набедреників носять білі фартушки. На шиї кожного старшого висить пластинка з зображенням Гора, якою він дуже гордиться. їм дозволено відвідувати батьків, і вони статечно, як старі писарі, крокують містом. Навіть еллінські хлопчаки, які кидають у своїх єгипетських ровесників камінцями, не займають їх. Усі в Царській дільниці знають, що святинею Гора опікується сам владар Єгипту.
Ніч у Чорній Землі удвічі коротша, ніж у далекій країні гіпербореїв, про яку розповідав учитель географії, проте раби-сторожі розбудили учнів рано, з першим сонячним промінням. Обов'язкова купіль в студеній воді, що б'є з фонтана, прогнала рештки сну, освіжила тіло, а сонце вмить зігріло його.
Тепер учнів чекав ситний сніданок: ячмінна або пшенична каша, заправлена олією, шматок риби, паляниця, іноді грудка сиру. Щоб вихованцям не боліли зуби, час від часу давали їм ще й цибулину, квашену капусту, огірки — розкіш, про яку багато з них дома і не мрія?"и. Наїдалися добряче, знаючи, що вдруге нагодують їх аж після занять. Навіть дорослі єгиптяни їли два рази на день, лише багатії та вищі жерці ласували, коли їм заманеться і скільки хотіли. Добре бути багатим або носити срібну чи золоту пластинку.
Імхотеп уже записав знак, виведений учителем на дошці, і тепер збуджено спостерігає у вікно за краплинами, що падають з неба. Його дуже цікавить, звідки вони беруться, що таке хмари і куди вони пливуть по небу над Алексан-дрією, як кораблі по Великій Зелені?
На всі ці питання, напевне, можна знайти відповідь у папірусах. Він, Імхотеп, знайде її колись у письменах. Багато відповідей на багато питань, які його цікавлять. Відколи він став учнем школи Гора, минула пора Перет, але палиця вчителя ще не торкалася його спини. А ось товариші, які сидять поруч з ним — невеличкий, гарячий як іскра син землеміра Сінугет і серйозний, повільний Ібі, батько якого— дуже знатна людина (старший над чабанами царських отар),— уже скуштували різок: перший за непосидючість, другий за повільність. Найрозумніше — не висовуватися вперед, але й позаду не лишатися.
Імхотеп устиг подружити з обома товаришами-новач-ками. У вільний від навчання час вони всі троє займалися на майданчику спортивними вправами, звірялися один одному, що тужать за батьками і за рідним домом, давали оцінку вчителям. Імхотеп захищав їх, що дуже дратувало Ібі та Сінугета. На їхню думку, вчителі були демонами в людській подобі, які з насолодою дубасили своїх вихованців. А що обидва не були голослівними, свідчили синці на їхніх спинах.
Старий довгов'язий Небамон — учитель божих наук — залюбки шмагав учнів різкою за незначну помилку, хоч сам іноді плутав богиню шлунку Кобе з богинею печінки і нирок Дурмутеф.
А втім, не всі боги, як і не всі люди, користувалися в Кеміті однаковою пошаною. Богиню гадюк Бутто у верхніх номах величали, а в нижніх безжально знищували її святих, отруйних улюблениць. Так поступали зі скорпіонами, навіть з крокодилами, хоч яким знатним був їхній бог Собек. Тільки священний скарабей, жук-гнойовик великого Амона, користувався божественною пошаною у Верхньому і Нижньому Кемітах.
— Кажуть, достойний, що іудеї визнають лише одного бога,— якось необережно вихопився Імхотеп.— Чи не забагато їх у нас?
Обличчя Небамона сіпнулося, рука потяглася вгору, проте різка не торкнулася спини допитливого учня. Учитель вчасно зрозумів, що нею не заспокоїть — навпаки, розбурхає цікавість, підірве свій авторитет. Страх владний над словом, а не над думкою.
— Іудеї — малий народ, тому й задовольняються лиш одним богом, а ми — великий,— знайшов він відповідь.— Зрештою, кожна людина прагне мати свого бога, який опікувався б нею. Мають своїх богів царі і пастухи, ткачі і риболови, купці і моряки. Адже цар не буде молитися богові чабанів Гарсафесу, а ткач — богині риболовів Сехет. Нашим богом є Тот — винахідник письмен, опікун наук, писарів, учених.