На широкому ліжкові з брудними подушками та заяло-зеним простирадлом лежав, розкинувшись, наче було йому тісно, холодний Коля.
Випер угору груди, закинув до сірої від павутиння та диму стелі каштанову голову, мов рвався на простір, і застиг. Гострий батьківський ніс з великими ніздрями, здавалось, допіру вдихнув повітря, а тоненькі, чорні брови підвелися вгору й зморщили кількома рисами чоло, мов не зрозуміли чогось.
Щось спустило перед учителем чорну завісу. Жах одірвався в грудях і забився під горлом. Дзиґами закрутились у розпеченому мозку догадки.
— Як? Коля?.. Адже вранці він б у в,— мимрив щось, незрозуміле, недоладне, таке миле-миле...
Коло синових ніг глухо ридала дружина. Вчителеві стало ясно, ясно до останньої дрібниці, до болю, до безкінечного, одвічного жаху перед Незрозумілим —
Колі більше немає...
Кинувся він нестримно, наче міг іще врятувати, до нерухомого, як статуя, лиця з живим виразом, і почав розгладжувати батьківські брови.
— Коля! Колічка!.. Хлопчику мій!
Насупились під пальцями Колині брови, а безвільна важка голова схилилась набік за подушку, мов розсердилась.
— Коля... Ти...
Рясні, мов із розбитого глечика, полились на гострий Колин ніс важкі сльози вчителя географії, а чорна борода затремтіла осіннім листом. Здавалось — вона повторювала й досі:
— Пиріжки, пиріжки... Свіжі, гарячі, з маком...
За вікном сіявся знову одноманітний, бездушний, холодний, мов осінній, дощ.
Привидами стукало-просилось у вікно голе, мокре, кощаве гілля. Сірі, розірвані хмари безконечною чередою мчались у небі. Плутався в безпросвітню мряку присмерк із тишею.
Вчителеві географії нема вже чого губити. Йому не треба ні продавати, ні вимінювати. Колі немає...
І плакала надворі темна, холодна, мов осіння ніч; плакала, як самотня мати над могилою єдиного сина-первісника; плакала — глухо, безнадійно, безпорадно, невтішно...
1922