Цілий день Герман був украй засмучений. Обідаючи в відлюдному трактирі, він, проти звичаю свого, пив дуже багато, сподіваючись приглушити внутрішнє хвилювання. Але вино ще більше гарячило його уяву. Повернувшись додому, він кинувся, не роздягаючись, на ліжко й міцно заснув.
Він прокинувся вже вночі: місяць осявав його кімнату. Він глянув на годинника: була без чверті третя. Сон його минувся: він сів на ліжку й думав про похорон старої графині.
В цей час хтось із вулиці глянув до нього у вікно,— й зразу ж одійшов. Герман не звернув на це ніякої уваги. За хвилину почув він, що відмикали двері в передпокої. Герман Думав, що денщик його, п'яний за своїм звичаєм, повертається з нічної прогулянки. Але він почув незнайому ходу: хтось ходив, тихо човгаючи туфлями. Двері відчинились, увійшла жінка в білому вбранні. Герман подумав, що то його стара годувальниця й здивувався, що могло привести її о такій порі. Але біла жінка, майнувши, раптом опинилась перед ним,— і Герман упізнав графиню!
— Я прийшла до тебе проти своєї волі,— сказала вона твердим голосом,— але мені велено виконати твоє прохання. Трійка, сімка й туз виграють тобі поспіль,— але так, щоб ти протягом доби більше однієї карти не ставив і щоб за все життя вже потім не грав. Прощаю тобі мою смерть, із тим, щоб одружився ти з моєю вихованкою Лизаветою Іванівною...
З цим словом вона тихо обернулась, пішла до дверей і зникла, човгаючи туфлями. Герман чув, як грюкнули двері в сінях, і побачив, що знову хтось глянув до нього у вікно.
Герман довго не міг отямитись. Він вийшов до другої кімнати. Денщик його спав на підлозі; Герман насилу його розбудив. Денщик був п'яний, як звичайно: від нього не можна було добитись ніякого толку. Двері в сіни були замкнені. Герман повернувся до своєї кімнати, засвітив свічку й записав своє видіння.
VI
— Атанде?
— Як ви сміли сказати мені атанде?
— Ваше превосходительство, я сказав атанде-с!
Дві нерухомі ідеї не можуть разом існувати в моральній природі, так само, як два тіла не можуть у фізичному світі займати одне й те ж місце. Трійка, сімка, туз — скоро заступили в уяві Германа образ мертвої старухи. Трійка, сімка, туз — не виходили йому з голови й ворушились на його губах. Побачивши молоду дівчину, він говорив: "Яка вона струнка!.. Справжня трійка червова". В нього питали: "котра година", він одказував: "без п'яти хвилин сімка". Всякий пузатий чоловік нагадував йому туза. Трійка, сімка, туз — переслідували його вві сні, набираючи різноманітного вигляду: трійка цвіла перед ним в образі пишного грандифлора, сімка являлась готичними воротами, туз величезним павуком. Всі думки його злилися в одну,— скористуватись таємницею, яка дорого йому коштувала. Він став думати про відставку й про подорож. Він хотів у відкритих ігрецьких домах Парижа видерти скарб у зачарованої фортуни. Випадок звільнив його від клопотів.
В Москві склалось товариство багатих картярів під орудою славного Чекалінського, що цілий вік провів над картами й нажив колись мільйони, виграючи векселі й програючи чисті гроші. Довгочасний досвід заслужив йому довіреність товаришів, а відкритий дім, славний кухар, ласкавість і веселість набули повагу публіки. Він приїхав до Петербурга. Молодь до нього насунула, забуваючи бали задля карт і даючи перевагу спокусам фараона перед привабами зальотів. Нарумов привіз до нього Германа.
Вони пройшли ряд пишних кімнат, де було повно чемних офіціантів. Кілька генералів і таємних радників грали у віст; молоді люди сиділи, розкинувшись на штофних диванах, їли морозиво й курили люльки. У вітальні за довгим столом, біля якого тіснилось душ ?з двадцять картярів, сидів хазяїн і метав банк. Він був чоловік років шістдесяти, найповажнішої зовнішності; голова вкрита була срібною сивиною; повне та свіже обличчя являло добродушність; очі блищали, оживлювані повсякчасною посмішкою. Нарумов представив йому Германа. Чекалінський дружньо потиснув йому руку, просив не церемонитись і продовжував метати.
Талія тривала довго. На столі стояло понад тридцять карт. Чекалінський зупинявся після кожної прокидки, щоб дати картярам час розпорядитись, записував програш, чемно прислухався до їхніх вимог, ще чемніше відгинав зайвий ріжок, загнутий часом неуважливою рукою. Нарешті талія скінчилась. Чекалінський стасував карти й приготувався метати другу.
— Дозвольте поставити карту,—сказав Герман, простягаючи руку з-за товстого панка, що тут же понтирував. Чекалінський посміхнувся і вклонився, мовчки, на знак покірної згоди, Нарумов, сміючись, привітав Германа з розрішенням довгочасного посту й побажав йому щасливого початку.
— Гаразд! — сказав Герман, надписавши крейдою куш над своєю картою.
— Скільки? —спитав, примружуючись, банкомет,—пробачте, я не розберу.
— Сорок сім тисяч,— відповів Герман.
При цих словах усі обернулись миттю і всі очі втупились у Германа.— Він збожеволів! —подумав Нарумов.
— Дозвольте зауважити вам,— сказав Чекалінський з незмінною своєю посмішкою,— що гра ваша сильна: ніхто більше двохсот сімдесяти п’яти семпелем тут іще не ставив.
— Що ж?—відповів Герман,— б'єте ви мою карту чи ні?
Чекалінський уклонився з виглядом тієї ж смиренної згоди.
— Я хотів тільки вам доповісти,— сказав він,— що, бувши удостоєним довіреності товаришів, я не можу метати інакше, як на чисті гроші. Щодо мене, то я, звісно, певен, що досить вашого слова, але для порядку гри й рахунків, прошу вас поставити гроші на карту.
Герман витяг з кишені банковий білет і подав його Чекалінському, який, побіжно глянувши на нього, поклав на Германову карту.
Він став метати. Направо лягла дев'ятка, наліво трійка.
— Виграла! — сказав Герман, показуючи свою карту. Між картярами знявся шепіт. Чекалінський насупився, але посмішка в ту ж мить повернулась на його обличчя.
— Бажаєте одержати?—спитав він у Германа.
— Зробіть ласку.
Чекалінський витяг з кишені кілька банкових білетів і зразу ж розрахувався. Герман прийняв свої гроші й відійшов од стола. Нарумов не міг отямитись. Герман випив склянку лимонаду й подався додому.
Другого дня ввечері він знову з'явився до Чекалінського. Хазяїн метав. Герман підійшов до стола; понтери зразу ж дали йому місце. Чекалінський ласкаво йому вклонився.