— Зараз ми з Кирилом підем у гараж. Ти залишаєшся тут за водія. До керування без мого наказу не торкайся, що б там не трапилося, хоч земля під тобою займеться. Якщо злякаєшся — на тому світі знайду.
Він мені серйозно покивав — не злякаюся, мовляв. Ніс у нього — як та сливка, добряче я йому врізав... Ну, спустив я тихесенько аварійні блок-троси, подивився ще раз на це срібління, махнув Кирилові і почав спускатися. Став на асфальт, чекаю, поки він спуститься по іншому тросу.
— Не квапся, — кажу йому. — Не квапся. Менше пилу.
Стоїмо ми на асфальті, "калоша" біля нас погойдується, троси під ногами соваються. Тендер макітру через перила вистромив, на нас дивиться, і в очах у нього розпач. Треба йти. Я кажу Кирилові:
— Йди за мною крок у крок, на два кроки позаду, дивись мені у спину, не лови ґав.
І пішов. На порозі зупинився, огледівся. Все-таки до чого ж простіше працювати вдень, аніж уночі! Пам'ятаю я, як лежав ось на цьому самому порозі. Темно, наче в негра у вусі, з ями "відьмин холодець" язики висуває, голубі, як спиртове полум'я, і що прикро — нічого, наволоч, не освітлює, навіть темніше через ці язики здається. А зараз — що! Очі до пітьми звикли, все як на долоні, навіть у найтемніших закутах пилюку видно. І справді, сріблиться там, нитки якісь сріблясті тягнуться від каністр до стелі — дуже на павутиння схоже. Може, павутиння і є, але краще від нього подалі. Ось тут я й напартачив. Мені б Кирила біля себе поставити, зачекати, поки й у нього очі до півтемряви звикнуть, і показати йому це павутиння, пальцем у нього тицьнути. А я звик один працювати — в самого очі призвичаїлися, а про Кирила я й не подумав.
Ступив я всередину, і прямо до каністр. Присів над "порожняком" навпочіпки, до нього павутина нібито не причепилася. Узявся я за один кінець і кажу Кирилові:
— Ну, берися, та не випусти — важкий...
Підняв я на нього очі, і горло мені перехопило: ні слова не можу сказати. Хочу крикнути: стій, мовляв, замри! — і не можу. Та й не встиг би, напевно, — надто вже швидко все трапилося. Кирило ступає через "порожняк", повертається задом до каністр і всією спиною — у це срібління. Я тільки очі заплющив. Усе в мені завмерло, нічого не чую — чую тільки, як павутиння рветься. Із слабким таким сухим тріскотом, наче звичайне павутиння лускає, але, звичайно, голосніше. Сиджу я з заплющеними очима, ні рук, ні ніг не чую, а Кирило каже:
— Ну, що? — каже. — Взяли?
— Взяли, — кажу.
Підняли ми "порожняк" і понесли до виходу, боком ідемо. Важенний, падло, навіть удвох тарабанити нелегко. Вийшли ми на сонечко, зупинилися біля "калоші", Тендер до нас вже лапи простягнув.
— Ну, — каже Кирило, — раз, два...
— Ні, — кажу, — стривай. Поставимо спочатку.
Поставили.
— Повернись, — кажу, — спиною.
Він без єдиного слова повернувся. Дивлюся я — нічого в нього на спині нема. Я і так і сяк — нема нічого. Тоді я повертаюсь і дивлюся на каністри. І там нічого нема.
— Слухай, — кажу я Кирилові, а сам усе на каністри дивлюся. — Ти павутиння бачив?
— Яке павутиння? Де?
— Добре, — кажу. — Щасливий наш Бог. — А сам про себе думаю: се, втім, поки невідомо. — Давай, — кажу, — берися.
Закинули ми "порожняк" на "калошу" і поставили його на попа, щоб не котився. Стоїть він, голуб сизий, — новенький, чистенький, на міді сонечко виграє, і синя начинка між мідними дисками туманно так міниться, струменисто. І видно тепер, що не "порожняк" це, а саме щось на зразок посудини, на зразок скляної банки з синім сиропом. Помилувалися ми ним, видерлися на "калошу" самі і без зайвих слів — у зворотню путь.
Лафа цим ученим! По-перше, вдень працюють. А по-друге, ходити їм важко лише в Зону, а із Зони "калоша" сама везе — є в неї такий пристрій, курсограф, абощо, який веде "калошу" точнісінько тим самим курсом, яким вона сюди йшла. Пливемо ми назад, повторюємо всі маневри, зупиняємося, повисимо трохи — і далі, і над усіма моїми гайками проходимо, хоч бери й збирай їх назад у мішок.
Новачки мої, звичайно, відразу піднеслися духом. Головами крутять щосили, страху в них майже не лишилося — сама цікавість і радість, що все щасливо обійшлося. Взялися теревенити. Тендер руками замахав і грозиться, що от зараз пообідає — і відразу назад у Зону, дорогу до гаража підвішувати, а Кирило взяв мене за рукав і давай пояснювати мені про цей свій гравіконцентрат, про "комарину лисину" тобто. Ну, я їх не відразу, правда, але вкоротив. Спокійненько так розповів їм, скільки дурнів гробанулося на радощах на зворотньому шляху. Мовчіть, кажу, і дивіться як слід по боках, бо буде з вами як із Ліндоном-Коротуном. Подіяло. Навіть не запитали, що трапилося з Ліндоном-Коротуном. І добре. У Зоні знайомою дорогою сто разів щасливо пройдеш, а у сто перший гробанешся. Пливемо у тиші, а я про одне думаю: як буду скручувати накривочку. Так і сяк уявляю собі, як перший ковток зроблю, а перед очима ні-ні та павутинка і зблисне.
Одним словом, вибралися ми із Зони, загнали нас із "калошею" разом у "вошебийку", чи, висловлюючись по-науковому, у санітарний ангар. Мили нас там у трьох кип'ятках і трьох лугах, опромінювали якоюсь гидотою, обсипали чимось і знову мили, потім висушили і сказали: "Гуляйте, хлопці, вільні!" Тендер із Кирилом потягли "порожняк". Люду збіглося дивитися — не пропхаєшся, і що характерно: всі тільки дивляться і видають вітальні вигуки, а взятися і допомогти втомленим людям тягти — жодного сміливця не знайшлося... Гаразд, мене це все не обходить. Мене тепер ніщо не обходить...
Стягнув я з себе спецкостюм, кинув його просто на підлогу — лакеї-сержанти підберуть, — а сам рушив у душову, бо мокрий я був увесь від голови до ніг. Замкнувся в кабінці, видобув флягу, відкрутив кришечку і присмоктався до неї, наче клоп. Сиджу на лавочці, в колінах порожньо, у голові порожньо, у душі порожньо, знай собі ковтаю міцне, як воду. Живий. Відпустила Зона. Відпустила, поганка. Стерва рідненька. Підла. Живий. Ні хрена новачкам цього не зрозуміти. Нікому, крім сталкера, цього не зрозуміти. І течуть мені по щоках сльози — чи то від міцного, чи то сам не знаю від чого. Висмоктав флягу насухо — сам мокрий, фляга суха. Одного останнього ковтка, звичайно, забракло. Ну добре, це поправне. Тепер усе поправне. Живий. Закурив сигарету, сиджу. Відчуваю — відходити почав. Преміальні в голову прийшли. Це у нас в Інституті поставлено чітко. Просто хоч зараз іди й отримуй конвертик. А може, і сюди принесуть, просто у душову.