Вони проминули купу сірого ганчір'я. Від Хлюста нічого не залишилося, тільки лежала трохи віддалік у засохлій траві довга, наскрізь проржавіла палиця — міношукач. Був час, багато хто користувався міношукачами, купували тихцем в армійських інтендантів, сподівались на ці штуки як на самого Господа Бога, а потім два сталкери підряд за кілька днів загинули з ними, вбиті підземними розрядами. І як відрізало... Хто ж усе-таки був цей Хлюст? Стерв'ятник його сюди привів, чи він сам сюди прийшов? І чому їх усіх вабило до цього кар'єру? Чому я про це нічого не чув?.. Диявол, припікає ж як! І це вранці, а що буде потім?
Артур, який ішов кроків на п'ять попереду, підняв руку і витер з лоба піт. Редрік скосив очі на сонце. Сонце було ще невисоко. І тут він раптом усвідомив, що суха трава під ногами не шурхотить, як раніше, а мовби рипить, наче картопляна мука, і вона вже не колюча і жорстка, як раніше, а м'яка та хистка, — вона розсипалася під чоботом, немов клапті кіптяви. І він побачив чітко відбиті Артурові сліди і впав на землю, крикнувши: "Лягай!"
Він упав лицем у траву, і вона розлетілася на порох під його щокою, і він заскреготів зубами від злості, що так не пощастило. Він лежав, намагаючись на рухатися, все ще сподіваючись, що, можливо, минеться, хоч і розумів, що вони попалися. Жар посилювався, навалювався, обволікаючи все тіло, наче простирадло, змочене окропом, очі залило потом, і Редрік запізніло крикнув Артурові: "Не рухайся! Терпи" — і почав терпіти сам.
І він би витерпів, і все би минулося тихо-шляхетно, пропотіли би тільки, але не витерпів Артур. Чи то він не розчув, що йому крикнули, чи то перелякався над усяку міру, а може, його припекло ще сильніше, ніж Редріка, — у будь-якому випадку керувати собою він перестав і сліпо, з якимось горловим зойком, кинувся, пригнувшись, куди погнав його безтямний інстинкт — назад, якраз туди, куди бігти вже ніяк не можна було. Редрік ледве встиг підхопитися й обома руками зловити його за ногу, і він усім тілом гепнувся до землі, здійнявши хмару попелу, верескнув неприродно високим голосом, брикнув Редріка вільною ногою в обличчя, забився і засмикався, але Редрік, сам уже погано тямлячи від болю, наповз на нього, притискаючись обпеченим обличчям до шкіряної куртки, прагнучи задавити, втерти в землю, обома руками тримаючи за довге волосся вертляву голову і шалено стукаючи носаками черевиків і коліньми по ногах, по землі, по задниці. Він як у тумані чув стогін і мукання, що долинали з-під нього, і своє власне хрипке ревіння: "Лежи, жабо, лежи, вб'ю...", а зверху на нього все навалювали і навалювали купи розпеченого вугілля, і вже палахкотів на ньому одяг, і тріщала, надимаючись пухирями, шкіра на ногах і боках, і він, устромившись чолом у сірий попіл, судомно вминаючи грудьми голову цього триклятого шмаркача, не витримав і заволав щосили...
Він не пам'ятав, коли все це скінчилося. Зрозумів тільки, що знову може дихати, що повітря знову стало повітрям, а не розпеченою парою, що випалювала горлянку, і зрозумів, що треба поспішати, що треба якнайшвидше забиратися з-під цієї диявольської жаровні, поки вона знову не опустилася на них. Він сповз із Артура, котрий лежав зовсім нерухомо, затиснув обидві його ноги під пахвою і, помагаючи собі вільною рукою, поповз уперед, не спускаючи очей з лінії, за якою знову починалася трава, — мертва, суха, колюча, але справжня, — вона здавалася йому зараз найвеличнішим прихистком життя. Попіл скрипів на зубах, обпечене обличчя раз по раз обдавало рештками жару, піт юшив просто в очі — мабуть, тому, що ні брів, ні вій він більше не мав. Артур волікся слідом, ніби навмисно чіпляючись своєю клятою курточкою, горіла обварена задниця, а рюкзак при кожному русі бив по обгорілій потилиці. Від болю і задухи Редрік із жахом подумав, що зовсім обварився і тепер йому не дійти. Від цього страху він сильніше запрацював вільним ліктем і коліньми, виштовхуючи через пересохлу горлянку найбрудніші прокльони, які спадали йому на думку, а потім раптом з якоюсь божевільною радістю згадав, що за пазухою у нього лежить майже повна фляга, подружечка, люба моя, не зрадить, тільки би доповзти, ну ще трохи, давай, Реде, давай, Рудий, отак, ну ще трохи, в бога, в ангелів, на Північному полюсі, під тридцятьма ковдрами, в прибульців і у Стерв'ятника душу...
Потім він довго лежав, зануривши обличчя і руки в холодну іржаву воду, з насолодою вдихаючи просмерділу гниллю прохолоду. Вік би так лежав, але він змусив себе підвестися, стоячи на колінах, скинув рюкзак, навкарачках підібрався до Артура, який усе ще нерухомо лежав кроків за тридцять від болота, і перевернув його на спину. Та-а-к, гарний був хлопчик. Тепер ця гарненька мармизка здавалася чорно-сірою маскою із суміші запеченої крові та попелу, і кілька секунд Редрік з тупим зацікавленням роздивлявся поздовжні борозни на цій масці — сліди від купин і каміння. Потім він підвівся на ноги, взяв Артура під пахви і потяг до води. Артур хрипко дихав, час від часу постогнуючи. Редрік кинув його лицем у найбільшу калюжу і впав поруч, знову переживаючи насолоду від мокрої крижаної ласки. Артур забулькав, завовтузився, підтягнув під себе руки і підняв голову. Очі його були вирячені, він нічого не розумів і жадібно хапав ротом повітря, відпльовуючись і кашляючи. Потім погляд його зробився осмисленим і зупинився на Редрікові.
— Ф-фу-у... — сказав він і пометляв головою, розбризкуючи брудну воду. — Що це було, містере Шухарт?
— Смерть це була, — невиразно промовив Редрік і закашлявся. Він обмацав обличчя. Було боляче. Ніс розпух, але брови і вії, як це не дивно, були на місці. І шкіра на руках теж виявилася цілою, тільки почервоніла трохи. Треба думати, і задницю не до кістки пропалило... Він помацав — ні, аж ніяк не до кістки, навіть штани цілі. Просто ніби окропом ошпарило...
Артур теж обережно мацав пальцями своє обличчя. Тепер, коли страшну машкару змило водою, фізіономія в нього виявилася — теж супроти сподівань — майже в порядку. Кілька подряпин, садно на лобі, розсічена нижня губа, а так, загалом, нічогенький.