Пікерінг. Не питайте мене. Кілька останніх років я пробув в Індії, і звичаї, манери так змінилися, що часом я не знаю, де перебуваю: чи на обіді в респектабельному домі, чи в кубрику серед матросів.
Клара. Просто треба звикнути та й годі. Не треба в цьому дошукуватись ні хорошого, ні лихого. Ніхто в це не вкладає ніякого смислу. Воно і чудне й привабливе і так гостро-дотепно виділяє речі, які самі собою не дуже й розумні. Я в захваті від нової світської говірки, і вона ж нікому й не шкодить.
Місіс Ейнсворд-Гілл (підводячись). Ну, якщо так, то я думаю, що нам пора вже йти.
Пікерінг та Гіггінс підводяться.
Клара (підводячись). О так, нам іще треба зробити три візити. До побачення, місіс Гіггінс. До побачення, полковнику Пікерінгу. До побачення, професоре Гіггінсе.
Гіггінс (похмуро йдучи від дивана до неї, щоб провести до дверей). До побачення. Ви ж не забудьте випробовувати нову світську говірку під час ваших трьох візитів. Не нервуйтеся при цьому. Говоріть завзято, з притиском.
Клара (сяючи усмішкою). Неодмінно! До побачення. Які дурниці — вся ця ранньо-вікторіанська удавана вихованість!
Гіггінс (під’южуючи її). Казна-які дурниці!
Клара. Чорт-зна які дурниці!
Місіс Ейнсворд-Гілл (судомно). Кларо!
Клара. Ха! Ха! (Виходить, сяючи вся, рада, що дорівнялася до найостаннішої моди, — чути, як вона спускається сходами, купаючись у потоці власного сріблистого сміху.)
Фредді (до височин небесних). Ну скажіть, ради Бога… (Схаменувшись, підходить до місіс Гіггінс.) До побачення!
Місіс Гіггінс (тиснучи йому руку). До побачення. Чи не хотіли б ви ще раз зустрітися з міс Дулитл?
Фредді (з великим запалом). Так, жах як хотів би!
Місіс Гіггінс. Ну, ви ж знаєте мої дні для гостей.
Фредді. Так. Страшенно вдячний вам! До побачення. (Виходить.)
Місіс Ейнсворд-Гілл. До побачення, містере Гіггінсе!
Гіггінс. До побачення, до побачення.
Місіс Ейнсворд-Гілл (до Пікерінга). Нічого не вийде. Ніколи я не присилую себе вживати отакі слова!
Пікерінг. І не треба. Знаєте, це не обов’язково. Ви чудово обійдетеся без таких висловів.
Місіс Ейнсворд-Гілл. Тільки ж Кларочка так на мене напосідає, так вичитує мені, коли я не сиплю найновішим жаргоном! До побачення!
Пікерінг. До побачення. (Тиснуть одне одному руки.)
Місіс Ейнсворд-Гілл (до місіс Гіггінс). Ви вже не ображайтеся на Клару. (Пікерінг, уловивши з її стишеної мови, що це не для його вух, нишком приєднується до Гіггінса біля вікна.) Ми ж такі убогі! І вона, бідолашна дитина, так мало буває в гостях. Тож вона й не все тямить. (Місіс Гіггінс, завваживши, що очі її гості зволожилися, співчутливо бере її під руку, й вони разом ідуть до дверей.) Але хлопець у мене славний, правда ж?
Місіс Гіггінс. Ой, такий милий! Я завжди буду рада бачити його в себе.
Місіс Ейнсворд-Гілл. Спасибі вам, дорогенька! До побачення! (Виходить.)
Гіггінс (жадібно). Ну? Чм можна виводити Елайзу в світ? (Коршаком налітає на матір і тягне її до отоманки; вона сідає там, де сиділа Елайза, а син — ліворуч від неї.)
Пікерінг вертається до свого крісла по праву руч від неї.
Місіс Гіггінс. Ти, дурний хлопчиську, звісно ж, нікуди не можна її виводити! Вона — тріумф твого мистецтва та ще й таланту кравчини, але якщо ти гадаєш, що вона не видає себе кожнісіньким реченням, яке вилітає з її вуст, то ти, либонь, зовсім схибнувся через неї!
Пікерінг. А може, коли б щось підправити, як ви гадаєте? Я маю на увазі вилучити з її мови кровожерні моменти.
Місіс Гіггінс. Нічого не вийде — допоки вона в руках у Генрі.
Гіггінс (ображено). Хочете сказати, що у мене мова непристойна?
Місіс Гіггінс. Ні, дорогенький, мова твоя була б цілком пристойна — скажімо, десь на баржі серед матросні, але така мова аж ніяк не прикрасить Елайзи на прийомі в саду.
Гіггінс (тяжко скривджений). Ну, я мушу сказати…
Пікерінг (уриваючи його). Годі-бо, Гіггінсе, пора вже вам знати себе самого. Я такої мови не чував, відколи двадцять років тому ми робили огляди добровольців у Гайд-парку.
Гіггінс (насуплено). Ну, що ж, коли ви таке говорите, я визнаю: мова моя не завжди така, як у єпископа.
Місіс Гіггінс (заспокоюючи Генрі дотиком руки). Полковнику Пікерінгу, скажіть мені, будь ласка: що, достеменно, коїться там, на Вімпол-стріт?
Пікерінг (бадьоро, от ніби розмова повернула в зовсім інше річище). Ну, я перевізся туди, й ми живемо разом з Генрі. Працюємо удвох над моїми "індійськими діалектами", а ще ми думаємо, що було б зручніше…
Місіс Гіггінс. Так-так. Про це я все знаю — це ви чудово придумали. Але де живе ця дівчина?
Гіггінс. Звісно ж, з нами! Де ж їй ще жити?
Місіс Гіггінс. Але на яких умовах? Чи вона у вас служниця? А як ні — то хто вона для вас?
Пікерінг (проказуючи повільно). Я здогадуюся, що ви маєте на увазі, місіс Гіггінс.
Гіггінс. Але ви вбийте мене, якщо я знаю! Місяцями я бився над дівчиною, аби дотягти її до сьогоднішнього рівня. До того ж вона й користь приносить. Знає, де в мене що лежить, пам’ятає, коли і з ким я повинен зустрітись, і таке інше.
Місіс Гіггінс. А як уживається з нею твоя економка?
Гіггінс. Місіс Пірс? О, вона така раденька, що стільки обов’язків звалилося з її пліч, адже до Елайзиної з’яви їй доводилось відшукувати мої речі й нагадувати мені про мої домовленості. Але як тільки мова заходить про Елайзу… Не знаю, що за дурна муха вкусила мою економку. Знай твердить: "Ви не думаєте, пане!" Правда ж, Піку?
Пікерінг. Еге ж, саме так вона це формулює. "Ви не думаєте, пане!" Цими словами вона закінчує кожну розмову про Елайзу.
Гіггінс. Так ніби я хоч на мить коли перестаю думати про дівчину та її кляті голосівки й шелестівки. Я геть виснажився, думаючи про неї, стежачи за її губами, зубами й язиком, не кажучи вже про її душу — найхимерніше з усього того набору.
Місіс Гіггінс. Ну хто ж ви ще, як не двоє немовлят, що тішаться своєю живою лялькою?
Гіггінс. Тішаться! Та за тяжчу роботу я ще ніколи не брався — це щира правда, мамо! Але ж навіть не уявляєш, як це страшенно цікаво: взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі.