Перш за все, подумав він, може, це й неправда. Чи не збрехав його брат через ненависть та заздрощі?
А втім, невже він міг бути таким нікчемним, щоб сказати таке про свою матір, якби не був у розпачі від цього? До того ж у вухах, очах, нервах Жана, в усій його істоті відбились пройняті певністю слова; болісні крики, голос і жести П'єра такі сповнені страждання,— що не можна було не вірити їм; вони були безсумнівні, як саме переконання.
Жан був надто приголомшений, аби щось робити, дати собі якусь раду, його муки ставали нестерпними; він знав, що там, за дверима, була його мати, яка все чула і чогось чекає.
Що з нею? Жоден рух, жодне тремтіння, жоден подих, жодне зітхання,— ніщо не виказувало чиєїсь присутності за цією перегородкою. Може, вона втекла? Але як? Коли вона справді втекла... то мусила вискочити на вулицю через вікно!
Охоплений жахом, він скочив на рівні ноги і кинувся до другої кімнати так швидко й рішуче, що мало не вилам-ав дверей.
В ній ніби нікого не було. Горіла поставлена на комоді єдина свічка.
Жан метнувся до вікна — воно було зачинене й затулене віконницями. Тоді обернувся з острахом, обвів очима по всіх темних кутках і запримітив, що завіса над ліжком — запнута. Підбіг і відслонив її. Його мати лежала ниць на ліжку, заховавши лице в подушку, міцно притуливши її до голови обома стиснутими руками, щоб нічого не чути.
Жанові зразу здалося, що вона задушилася. Схопивши матір за плечі, він 'повернув її, але вона не випускала з рук подушки, закриваючи нею лице і вп'явшись у неї зубами, щоб не кричати.
Але доторкнувшись' до цього простертого тіла, до цих скорчених рук, Жан відчув, як тремтить воно у невимовному стражданні. Енергія й сила, з якою вона і руками, і зубами притримувала коло свого рота, коло очей і вух подушку, щоб він не міг ані глянути на неї, ані заговорити, дали йому зрозуміти,— адже він сам щойно зазнав такої муки,— якої сили можуть набрати страждання. І його серце, його просте серце краяв жаль. Він не був суддею, навіть милосердним суддею, а тільки людиною, з слабкою душею, був сином, якого сповнювала ніжність. Жан уже забув, що говорив той, другий, нічого не обдумував, нічого не з'ясовував, він тільки охопив обома руками нерухоме тіло своєї матері і, цілуючи її сукню, марно намагаючись відірвати від її лиця подушку, повторював:
— Матусю, матусю, бідна моя матінко, поглянь на мене!
Вона, здавалося, зовсім змертвіла, і тільки майже непомітний дрож пробігав по її тілу, наче дрож туго натягнутої струни. А син твердив:
— Мамо, мамо, слухай мене! Це неправда! Я добре знаю, що це неправда!
її всю струсонуло, вона почала задихатися, потім зразу заридала в подушку. І її нервове напруження пройшло, заціпеніння ослабло, пальці рознялися й випустили подушку. Жан побачив її лице.
Воно було зовсім бліде, а крізь стулені вії спливали рясні сльози. Обнявши матір за шию, син цілував ці очі довгими, розпачливими поцілунками, що змішувалися з її сльозами, і все повторював:
— Мамо, люба матусю, я добре знаю, що це неправда. Годі плакати, я певен цього! Це ж неправда!..
Вона підвелася, сіла, глянула на нього і, силою волі зібравши всю мужність, яка потрібна тоді, коли сам ідеш на свою згубу, промовила:
— Ні, це правда, дитино моя.
Після цих слів обоє замовкли. Кілька хвилин вона ще задихалася, витягуючи шию й закидаючи голову, щоб хапнути повітря, потім знов переборола себе і вела далі:
— Це правда, дитино моя. Навіщо брехати?~Та ти б і не повірив, якби я збрехала.
В цю хвилину вона скидалась на причинну. Охоплений жахом, він впав на коліна перед ліжком і шепотів:
— Мовчи, мамо, мовчи.
Вона підвелася, прийнявши непохитне рішення, і твердо сказала:
— Не маю більше чого сказати тобі, сину мій, прощай!
І пішла до дверей.
Він з криком схопив її обома руками:
— Що ти робиш мамо, куди йдеш?
— Не знаю... Хіба ж я знаю?.. Не знаю, що маю робити... бо тепер я зовсім самотня.
Вона виривалась від нього, щоб втекти. Стримуючи її, він твердив все одне й те ж:
— Мамо... мамо... мамо!
Силкуючись видертися з його обіймів, вона говорила:
— Ні, ні! Я тепер вже не мати тобі, я ніщо для тебе, для всіх,— ніщо, ніщо! В тебе немає більше ні батька, ні матері, бідна моя дитино... Прощай!
Він раптом збагнув, що коли зараз випустить її, то вже ніколи не побачить і, піднявши, поніс матір на крісло, силою посадив, потім став на коліна й охопив її руками:
— Ти не підеш звідси, мамо; я люблю тебе і ти будеш зі мною назавжди. Ти моя.
Вона пробелькотіла пригніченим тоном:
— Ні, бідний мій хлопчику, це неможливо. Сьогодні ти плачеш, а завтра викинеш мене на вулицю. Ти не простиш мені цього ніколи...
Він так вигукнув у пориві щирої любові:
— О! Я? Я? Як мало знаєш ти мене! — що вона з криком обняла обома руками його голову, бурхливо притягла до себе і в нестямі почала шалено цілувати його в обличчя.
Потім застигла нерухомо, близенько притулившись до сина, почуваючи крізь бороду, як палало його лице, і сказала йому зовсім тихенько, на вухо:
— Ні, маленький мій Жане. Завтра ти не простиш мене. Це тобі так здається, але ти помиляєшся. Сьогодні ти простив мене, і це прощення врятувало мені життя; але не годиться, щоб надалі я була з тобою.
Він твердив, міцно обнявши її:
— Мамо, не кажи так!
— Так, маленький мій, мені треба йти геть. Не знаю, куди йти, що робити, що казати, але так треба. Не смію більше дивитись на тебе, цілувати тебе, чи ж розумієш ти?
Тоді він тихенько сказав на вухо їй:
— Матусю, ти лишишся, бо я цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. І ти зараз же мусиш заприсягтися, що послухаєш мене:
— Ні, дитино моя.
— О мамо! Так треба! Ти чуєш? Так треба!
— Ні, дитя моє, це неможливо. Це значить засудити всіх нас на пекельні муки. Я знаю, що це таке, бо зазнавала цих мук цілий місяць. Ти зараз розчулився, але коли це мине, коли ти глянеш на мене, як П'єр, коли ти згадаєш усе, шо я тобі сказала!.. О!.. Маленький мій Жане, подумай... подумай, адже я твоя мати!
— Я не хочу, щоб ти кпялла мене, мамо. Ти ж одна тільки в мене.
— Але подумай, сину мій. Ми ж не зможемо дивитися одне на одного, не червоніючи, я вмиратиму від сорому і не зможу глянути тобі у вічі.