І в цей момент Пашка вискочив на трон і звідти закричав:
— Стійте! Всі стійте!
Його голос пересилив шум бою. Пашка підняв руку із затисненою в ній скляною банкою.
— Тут у мене, — кричав він, — скляна банка, в якій смерть Чотириокого!
— У-у-у-у-у! — прокотилося майданом. Одні волали від жаху, інші від радості. Всі завмерли.
Аж ось із дверей тронної зали вискочив Гарольд Іванович.
— Стійте! — вигукнув він. — Зупиніть його! Вбийте!
Але ніхто не зрушив з місця. Гарольда Івановича погубило те, що він завжди з'являвся перед своїми підданими на ходулях і в чорному капелюсі з вуаллю. А в маленькому лисому ентомологові важко було вгадати великого повелителя підземель.
Волаючи від страху і злості, Гарольд Іванович намагався вилізти на трон, щоб відібрати у Пашки банку зі сколопендрою.
1 тієї миті, коли його руки дотяглися до Пашки, Пашка розмахнувся і щодуху хряпнув банкою об кам'яну підлогу. Банка розлетілася на скалки.
Знатні особи побігли вусібіч, лемури-охоронці кидали палиці й падали навколішки перед неандертальцями, благаючи про пощаду. Тролі, збиваючи все на своєму шляху, втекли геть.
Гарольд Іванович охнув тонким голосом і впав на спину. '
І тоді настала тиша.
І в цій тиші Пашка сказав:
— Все! Кінчився ваш Чотириокий. Це кажу вам я, Павло Гераскін! Можете жити спокійно.
Розділ останній
ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО БРАТА
До підземного човна Алісу й Пашку прийшли проводжати гноми й неандертальці. Лемурів там не було — вони юрбою побігли грабувати продуктові склади, щоб уперше за десять років наїстися донесхочу.
Неандертальці втиснули в люк загорнуте в ковдру непритомне тіло Гарольда Івановича, який досі ще не прийшов до тями. Аліса ледве вмовила диких мисливців це зробити. Вона сказала їм, що Гарольд Іванович зовсім не причетний до злісного диктатора, котрий безслідно зник після того, як його взяла смерть.
Вона присіла навпочіпки перед гномом Фурра-ком, який страшенно пишався тим, що зміг пробратися таємними ходами до неандертальців і підняти їх на допомогу Алісі й Пашці.
На прощання він подарував Алісі свого ліхтарика із зеленими світлячками, а Аліса залишила підземним жителям усі припаси, які їм дав у дорогу добрий Семен Іванович. Замість припасів поклали Гарольда Івановича.
— До скорої зустрічі! — сказав Пашка новим друзям. — Живіть спокійно.
Закрився люк.
— Спробуємо витиснути з цієї машини все, на що вона здатна, — озвалась Аліса.
— Я тебе зміню, коли втомишся, — мовив Пашка. — Треба за ним наглядати. Як би чого не накоїв.
Піднімалися вони поволі. Довелося обходити просторі підземні печери. Тільки через дві години вони опинилися вище підземель, і човен упевнено поповз нагору.
Пашка знайшов забутий шматок сиру, і вони з Алісою поділили його.
І раптом вони почули ззаду стогін.
Отямився Гарольд Іванович.
— Де я? — запитав він кволим голосом. — Я вмер?
— Ні, ви живі, — відповів Пашка. — Хоч думаю, що ви заслуговуєте на смерть.
— Ах! — заскиглив Гарольд Іванович. — Випустіть-мене негайно! Моя колекція! Вони ж її розорять!
— Коли туди вирушить експедиція, — пояснила Аліса, — ми попросимо їх забрати й вашу колекцію.
— Ні, я не переживу! — ридав Гарольд Іванович. — Двадцять років я присвятив збиранню цих комах. Це сенс мого життя! Я не робив нічого іншого!
— Так уже й не робили, — дорікнув Пашка. — А хто був Чотириоким диктатором?
— А хто? — спитав Гарольд Іванович.
Аліса обернулась. їй здалося, що за окулярами очиці Гарольда Івановича лукаво поблискують.
— Він забув! — обурився Пашка. — Двадцять років він усіх мучив, а тепер забув.
— А це був не я, — відповів Гарольд Іванович. — Слово честі, не я. Я навіть зі своєї скромної квартирки виходив тільки в походи по комах. Я нічого не знаю. Присягаю пам'яттю мого дідуся, я нічого не знаю. Присягаю пам'яттю мого дідуся, я нічого не знав!
— Облиш його, Пашко, — мовила Аліса. — Він ні в чому не зізнається.
Гарольд Іванович гірко ридав. Він перелічував невідомі науці види відкритих ним комах. Він згадував павука Гарольді, і сколопендру Гарольді, і мокрицю Гарольді...
І так він стогнав, аж поки Пашка сказав:
— Добре, ми повертаємося назад. Але врахуйте, що там вас чекають неандертальці й гноми, що ненавидять вас, я вже не кажу про лемурів... Повернемося. Вас зустрінуть із відкритими обіймами.
Гарольд Іванович проковтнув слину і замовк. Він мовчав і тяжко зітхав півтори години поспіль.
Потім раптом промовив:
— Я все одно піду під землю. Є ще багато інших підземель, де про мене нічого не знають...
Алісі враз стало його жаль. І вона мало не дістала коробочку з міллю, яку встигла схопити зі столу диктатора. Але тут вона згадала про гномів у колесах і передумала. Вона віддасть цю міль у музей і нехай її називають міллю Гераскіна, бо піймав її Пашка.
Через п'ять годин підземний човен вибрався на поверхню Землі неподалік від млинової загати. Гарольд Іванович то стогнав, то засинав і марив уві сні, погрожував комусь, розподіляв якісь посади і пайки. Потім прокидався й запитував:
— Я нічого зайвого не сказав? Мені приснився страшний кошмар.
Але ні Алісі, ні Пашці розмовляти з ним не хотілося.
Коли "Теранавт" завмер на поверхні землі, Пашка відкрив люк і сказав:
— Вилазьте!
Гарольд Іванович заходився благати його:
— Пашенько, любий, любесенький, тільки не кажи нічого моєму братові. Він простий і недалекий чоловік, він може тебе неправильно зрозуміти.
— Ні, — відповів Пашка, стрибаючи на траву, — як засуджений до смерті, я не маю права мовчати.
— Пашо! — благав Гарольд Іванович. — Це був жарт!
— Не треба, не принижуйтесь, — втрутилась Аліса, допомагаючи Гарольдові Івановичу вилізти з підземного човна. — Є такі вчинки, яких не можна тримати в таємниці. Інакше їх повторюють.
Вона вийшла з човна останньою.
Посеред галявини стояв огрядний, добрий Семен Іванович. Він тримав на руках рушника, на якому лежала розкішна паляниця.
— Ласкаво просимо, мої любі! — мовив він.
Гарольд Іванович оглянувся на Алісу, потоптався на місці, а потім із криком: — Братику, меншенький мій, я так скучав, так нудьгував за тобою! — побіг до Семена Івановича і пробував обняти і його, і коровай, що було зовсім неможливо.