— Що це таке? — здивувалася Аліса.
Нічого не відповівши, Пашка посадив флаєр на майданчику перед млином. Чути було, як із дальнього будиночка лунають гулкі короткі удари.
— Ходімо! — Пашка перший попрямував туди. Широкі двері стояли розчахнуті. Над ними було прибито вивіску:
КУЗНЯ КОВАЛЬ СЕМЕН СИЛЬНИЙ, ЯК СУПЕРМЕН ОСТАННІЙ СПРАВЖНІЙ КОВАЛЬ У ГАЛАКТИЦІ
— Семене Івановичу! — привітався Пашка, заглядаючи всередину. — Можна до Вас?
— Заходь, як не жартуєш, — пролунав у відповідь хрипкий голос. І знову почулися швидкі удари.
11
Друзі увійшли до кузні. Вона була невелика й заставлена, завалена металевими предметами так тісно, що посеред неї тільки й залишалося місце для горна та ковадла, біля якого стояв сам коваль і невеликим молотом стукав по розпеченій до червоного жару старовинній алебарді.
Кузня була дивовижна. У першу ж мить Аліса побачила в ній безліч речей, які зустрічаються тільки в музеях. Там лежала купа кінських підків, наконечників до списів, алебард, стояли притулені до стіни грати і спинки залізних ліжок, на цвяхах, забитих у стіни, висіли коморні замки й стремена...
Але найдивовижніший був сам коваль.
Він, не дуже високий на зріст, здавався велетнем, якого так стукнули по голові молотом, що він удвічі зменшився, роздавшись у всі боки. Математик сказав би, що цей чоловік точно вписується в куб. Аліса подумала, що цей чолов'яга скидається на старовинну скриню. , — Ну що, зважився? — запитав коваль у Пашки.
— Я жодної хвилини не сумнівався.
— Тоді постривай, — сказав коваль. — Я ще обіду собі не заробив, а вже вмираю від голоду.
Руки його не переставали працювати. Ліва швидко й точно рухала розпечену алебарду, а права спритно постукувала по ній молотом.
— Павле, — наказав коваль. — Шуруй! Пашка, напевно, був тут не вперше. Він кинувся
до міхів і заходився працювати ними. Коваль прикрикнув на хлопця:
— Сміливіше, неміч міська! Пашка не образився.
— Допомогти тобі? — запитала Аліса.
— А ти, дівчинко, йди, збирай квіточки! — зауважив коваль, і цим Алісі відразу ж не сподобався.
Але сам він тої ж миті забув про Алісу, бо знову почав гатити по залізу.
— Все! — закричав він піднесено і сунув алебарду в бочку з водою.
Піднялася хмара пари. Пашка розпростався, потер руки, йому було приємно почувати себе помічником коваля.
— Ну й як? — запитав він. — Вийшло в нас? Коваль нічого не відповів. Зриваючи на ходу
фартух, він побіг до млина.
— Ходімо за ним, — сказав Пашка.
— Але він не кликав.
— Він ніколи не кличе.
Вони зайшли до старого млина. Всередині виявилася простора кухня. На стелажах уздовж стін нескінченними рядами стояли банки і пляшки з приправами, спеціями, вареннями, соліннями, маринадами і соками. Зі стелі звисали вінки цибулі й часнику, в'язки сушеної м'яти і кропу. А під стіною тягнувся довгий широкий стіл, на якому стояли каструлі, миски, чайники, казани й сковорідки. Ще більше їх було на старовинній плиті із шістьма кружками.
— Запалюй! — наказав коваль, кидаючись до столу і починаючи швидко чистити коропів, яких витягав із відра.
Пашка нахилився до складених біля плити полінець, спритно нарубав скіпок, наклав у плиту і розпалив її.
Аліса очам своїм не вірила. Вона, чесно кажучи, уперше в житті бачила, як розпалюють плиту, тільки в казках про це читала. І було незрозуміло, навіщо ж палити дрова, якщо їжу тобі приготує електровакуумний комбайн?
Коваль, котрий досі ще чистив рибу, неначе вгадав її думки.
— Дурниці! — гаркнув він. — Ти ці сучасні штучки-дрючки облиш. Це, даруй, не продукт виходить, а самогубство. Може, для вас, людців розумової праці, роботи-шроботи й потрібні, а нам це ні до чого! Більше вогню, Пашко!
— Слухаюсь, капітане! — відповів Пашка, підкидаючи поліна в плиту.
— Дівчатко, як тебе кликати? — спитав коваль.
— Аліса Селезньова.
— Аліско, хапай відро, біжи до колодязя, одна нога там, друга тут.
— А де колодязь?
— Знайдеш, не сліпа!
Коваль весело всміхався. Він був зовсім не такий страшний, як у кузні. Голова його здавалася півкулею, що вросла в похилий пагорб плечей. Короткопалі руки були схожі на слонові ноги. І взагалі він найбільше скидався на слона, що став на задні ноги, тільки замість хобота стирчав червоний носик, обабіч якого люто горіли круглі голубі оченята.
Аліса взяла відро і вийшла з млина.
Відразу, кроків за двадцять, під великою липою вона помітила колодязь. Його накривав двосхилий дашок, з-під якого виднівся відполірований руками дерев'яний коловорот із намотаним на нього ланцюгом. Аліса прикріпила відро до ланцюга, і коловорот почав крутитися, дзеленькаючи. Потім відро хлюпнуло, вдарившись об воду.
Лише зараз Аліса збагнула, як тут тихо й лагідно. Тільки й звуків, що монотонне дзижчання бабок, коників, мух та інших комах, та віддалене порипування млинового колеса. Так ніби Аліса опинилася в казковому, давно загиблому, стародавньому світі, в якому ніхто й не підозрює, що десь є флаєри, космічні кораблі, роботи і марсіани.
Аліса заходилася тягти відро з колодязя. Залізна ручка поверталася через силу, відро було важке, й Аліса уявила, як відро зараз з'явиться над колодязним зрубом, а в ньому поволеньки плаватиме щука, яка спитає:
— Чого тобі треба, дідусю?
Вона так повірила у свою вигадку, що брала відро обережно, як би щука її не вкусила. Ніякої щуки, звісно, у відрі не було, але вода в ньому виявилася газованою, вона вирувала від бульбашок, які підіймалися до поверхні. Алісі навіть здалося, що нести це відро було дуже легко — вода весь час струмувала вгору.
Коли вона повернулася з відром, у млині робота аж кипіла. Жарко й весело тріщали дрова в плиті, шкварчала на сковорідці риба, закипала в каструлі картопля, коваль збивав колотівкою полуничний мус, Пашка краяв хліб. Він відломив шматок скоринки і сказав:
— Краще за тістечко.
— Ще б пак, — погодився коваль Семен, — я сам борошно мелю і хліб печу. До мене по хліб з Австралії прилітають.
І враз він поблід, навіть заточився від жаху.
— Соус! — закричав він. — Соус перестояв!
Він схопив із плити каструльку й заходився бігати з нею по кімнаті, щоб вистудити.
— А чому у вас вода газована? — запитала Аліса.