Луїза. Ви чули моє признання, пане фон-Вальтере. Я сама себе прокляла. Ідіть же тепер. Покиньте господу, в якій ви були такі нещасливі.
Фердінанд. Добре! Добре! Я ж спокійний... Спокійна, кажуть, буває й та жахлива місцевість, де пройшла чума... Я так само спокійний. (Подумавши.) Ще одне прохання, Луїзо... останнє!
Голова моя палає, наче в гарячці. Мені треба освіжитися. Чи не приготуєш ти мені склянку лимонаду?
Луїза виходить.
ЯВА ТРЕТЯ
Фердінанд і Міллер.
Обидва, не говорячи ні слова, ходять деякий час вперед і назад по протилежних сторонах кімнати.
Міллер (зупиняється, нарешті, і журливо дивиться на майора). Любий бароне, може, ваш сум розвіється хоч трохи, коли я признаюся вам, що мені сердечно жаль вас?
Фердінанд. Годі про це, Міллере! (Знову кілька кроків.) Я вже тепер ледве пам'ятаю, як я потрапив до вашого дому, Міллере. З якої нагоди?
Міллер. Як, пане майоре? Та ви ж хотіли у мене брати уроки на флейті! Хіба ви вже це забули?
Фердінанд (швидко). Я побачив твою дочку! Знову мовчання.
Ти не додержав слова, друже! Ми домовилися про спокій на моїх самітних уроках. Ти обдурив мене і продавав мені скорпіонів. (Помічає хвилювання Міллера.) Ні, не лякайся тільки, старий! (Зворушений, обнімає його.) Ти не винен!
Міллер (витираючи очі). Те знає всевідаючий бог!
Фердінанд (знову починає ходити, поринувши в похмурі думки). Дивно, о, незбагненно дивно грає нами бог! На тонких, ледве помітних нитках висять часто страшенні тягарі. Коли б людина знала, що з цим яблуком вона вкушає смерть... Гм!... Коли б вона це знала! (Швидко ходить вперед і назад, потім з великим хвилюванням бере Міллера за руку.) Чоловіче! Я надто дорого плачу тобі за кілька твоїх уроків на флейті, але й ти нічого не виграєш... ти також втрачаєш, можливо, все. (Пригноблений, відходить од нього.) Нещасна гра на флейті, краще б вона ніколи не спадала мені на думку!
Міллер (намагаючись приховати своє хвилювання). А лимонаду щось довго немає... Я піду гляну, коли дозволите.
Фердінанд. З цим можна не поспішати, любий Міллере! (Сам до себе.) Особливо батькові... Зостанься... Що це я хотів запитати?.. Ага! Луїза твоя єдина дочка? У тебе, крім неї, більше дітей немає?
Міллер (тепло). Більше немає, бароне! Та я й не хочу інших. Дівчина саме така, як треба, щоб заволодіти всім моїм батьківським серцем. Скільки було в мені любові, я всю віддав ДОЧЦІ.;
Фердінанд (глибоко вражений). О!.. Поглянь-но краще, що там з напоєм, добрий Міллере!
Міллер виходить.
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Фердінанд сам.
Фердінанд. Єдина дитина!.. Ти відчуваєш це, убивцю? Єдина, вбивцю! Ти чуєш, єдина!.. І в людини більше нічого немає на цілому божому світі,— тільки його скрипка та його єдина... і ти хочеш її відібрати? Відібрати? Відібрати у жебрака останній гріш? Зламати костура і кинути кривому під ноги? Як? Чи вистачить мені духу? Ось він поспішає додому і не може дочекатися, коли на обличчі дочки він побачить усю свою радість, ось він входить, а вона лежить, як зів'яла квітка, мертва, розтоптана зловмисно... остання, єдина, безмірна надія... О! І він все стоїть перед нею й стоїть, і вся природа позбавляє його живлючого дихання, і його невидящий погляд марно блукає по обезлюдненому безмежному просторі, шукає бога і більше не може знайти бога і, спустошений, повертається назад... Боже! Боже! Проте ж і в мого батька єдиний син... єдиний син, але не єдине багатство... (Після паузи.) Як це? Та що ж він утрачає? Дівчина, для якої найсвятіше почуття кохання було тільки забавкою, хіба може вона зробити батька щасливим? Не може, не може! І мені ще дякувати треба, що я розчавлю єхидну, поки вона не вжалила ще й батька.
ЯВА П'ЯТА Фердінанд і Міллер.
Міллер (входячи). Зараз вам подадуть, бароне!.. Сидить там бідне створіння і ревно плаче. Вона разом з лимонадом дасть вам і сліз напитися.
Фердінанд. Добре, коли б це тільки сльози!.. Допіру ми говорили про музику, Міллере... (Витягаючи гаманця.) Я все ще твій боржник!
Міллер. Як? Що? Облиште, бароне! За кого ви мене вважаєте? За вами не пропаде. Не робіть мені прикрощів, та й ми, якщо бог дасть, не востаннє ж бачимось.
Фердінанд. Хто може це знати? Бери ж. Сьогодні живий, а завтра вмер.
Міллер (сміючись). Ну, от іще! Щодо цього, бароне, я гадаю, можна за вас не боятися.
Фердінанд. Боятись є чого. Хіба ти ніколи не чув, що вмирають і юнаки, дівчата і юнаки, діти надії, повітряні замки обдурених батьків. Чого не зроблять гробак і старість,— часто нищить удар грому. І твоя Луїза теж не безсмертна.
Міллер. Мені дав її бог.
Фердінанд. То слухай же... Кажу тобі, вона не безсмертна. Дочка тобі дорожче зіниці ока. Ти прив'язався до неї серцем
і душею. Будь обачний, Міллере! Тільки доведений до розпачу картяр ставить усе на єдиний хід. Нерозсудливим смільчаком^ звуть того купця, який на один корабель навантажує все своє добро! Чуєш, подумай над цим уважно! Чому ж ти не береш своїх грошей?
Міллер. Як, пане? Увесь оцей величезний гаманець? Що ви собі думаєте, ваша милость?
Фердінанд. Це мій борг! На! (Кидає гаманця на стіл, з нього випадають золоті монети.) Не вік же мені носитися з цією поганню.
Міллер. Як? Великий боже, це дзвеніло не срібло! (Підходить до стола і скрикує з острахом.) Як, заради всіх святих, бароне? Бароне! Що з вами? Що ви робите? Бароне? Оце так неуважність! (Сплеснувши руками.) Адже тут... Чи не омана, чи... Хай мене бог скарає! Це ж справжнє, червоне, щире боже золото... Ні, сатано! Цим ти мене не спокусиш!
Фердінанд. Ти випив старого чи молодого, Міллере?
Міллер (грубо). Чорт забери! Та гляньте ж сюди! Золото!
Фердінанд. Ну, а далі?
Міллео. А кат йому... Я кажу... прошу вас Христом-богом... золото!
Фердінанд. Так, воно й справді варте уваги!
Міллер (трохи помовчавши, підходить до нього, з по-чуттям). Ласкавий пане, я проста, пряма людина, може, ви надумали заплутати мене в якусь нечисту, погану справу. їй-богу, стільки грошей чесною працею не заробиш!
Фердінанд (зворушено). Заспокойся, любий Міллере! Ці гроші ти давно заробив, і, боронь мене боже, щоб я примусив тебе розплачуватися за них твоєю доброю совістю!
Міллер (підстрибуючи, як навіжений). Отже, мої! Мої! З відома і волі правого бога, мої! (Кричить, підбігаючи до дверей.) Жінко! Дочко! Перемога! Сюди! (Вертаючись назад). О милий боже! Як же це в мене раптом опинилося таке величезне багатство? Чим я заслужив його? Як відплачу я за нього? А?