Ледве старий це дочитав, як газета упала на підлогу. Пальці його, ніби кігті, вп'ялися в покривало.
— Карлик, карлик! — крикнув він на всю палату, бо зразу збагнув, як загинув Фортшіг.
— Авжеж, карлик,— спокійно, з погордою, відповів голос від дверей, що непомітно відчинилися. — Ви, мабуть, погодитеся зі мною, комісаре, що я завів собі ката, якого навряд чи можна легко викрити.
У дверях стояв Емменбергер.
ГОДИННИК
Лікар зачинив двері.
Він був не в халаті, як його вперше побачив комісар, а в темному костюмі у смужку, у білій краватці й сріблясто-сірій сорочці, ну чисто тобі дженджик, а на руках він мав товсті жовті шкіряні рукавички,— він ніби боявся забруднитись.
— Ось ми, бернці, й зустрілися тепер віч-на-віч,— мовив Емменбергер й ввічливо, але трохи глузливо ледь вклонився безпорадному хворому, схожому на кістяк. Потім витяг з-за розсунутої штори стілець, якого Берлах, зрозуміло, не міг бачити. Лікар поставив стілець спинкою до комісарового ліжка, притис її до грудей і поклав на неї схрещені руки. Старий знову зібрався на силі. Акуратно взяв газету, згорнув її й поклав на тумбочку, потім за старою звичкою закинув за голову руки.
— Ви наказали вбити бідного Фортшіга,— сказав Берлах.
— Коли хтось так патетично пише про смертний вирок, то він заслуговує на те, щоб його провчили, як мені здається,— відповів лікар діловим тоном.— Навіть письменницька робота стає нині знову трохи небезпечною, і це піде їй на користь.
— Чого ви від мене хочете? — спитав комісар. Емменбергер засміявся.
— То передовсім мені треба було б спитати: чого ви від мене хочете?
— Це ви добре знаєте,— відказав комісар.
— Авжеж,— відповів лікар.— Я це добре знаю. І ви, мабуть, добре знаєте, чого я від вас хочу.
Емменбергер підвівся, підійшов до стіни і хвилину дивився на неї, повернувшись до комісара спиною. Десь він, очевидно, натис на якусь кнопку чи на якийсь важіль, бо стіна з танцюючими чоловіками й жінками беззвучно розсунулася, ніби двостулкові двері. За нею виявилася широка зала зі скляними шафами, де лежали хірургічні інструменти, блискучі ножі й ножиці в металевих футлярах, пачки вати, шприци в молочно-білих розчинах, пляшки й тоненька червона шкіряна маска, все акуратно лежало одне біля одного. Посередині широкої зали стояв операційний стіл. Раптом зверху повільно й грізно на вікно опустилася важка металева ширма. В залі спалахнуло світло, бо в стелі між стиками дзеркал — старий помітив це аж тепер — були вмонтовані неонові лампи, а над шафами висів великий, круглий диск, що яснів зеленавим сяйвом,— годинник.
— Ви збираєтеся мене оперувати без наркозу? — прошепотів старий.
Емменбергер не відповів.
— Я квола, стара людина, тож кричатиму, я боюся,— казав далі комісар.— Не думаю, що в моїй особі ви знайшли хоробру жертву.
І на це лікар нічого не відповів.
— Ви бачите годинник? — спитав він.
— Бачу.
— Зараз пів на одинадцяту,— сказав Емменбергер й подивився на свій ручний годинник.— О сьомій я вас оперуватиму.
— Через вісім з половиною годин?
— Через вісім з половиною годин,— підтвердив лікар.— Але тепер, добродію, ми мусимо дещо обговорити. Тож не будемо зволікати, а тоді я вже вам не заважатиму. Кажуть, у такому випадку останні години краще проїсти на самоті. Гаразд. Однак ви завдаєте мені бага-то зайвої роботи.
Він знову сів на стілець, притулившись грудьми до його спинки.
— Гадаю, що ви до цього звикли,— зауважив старий. Емменбергер на хвилину сторопів.
— Я радий,— озвався він нарешті, похитавши головою,— що ви не втратили почуття гумору. Здається, ви цікавилися Фортшігом... Його було засуджено на смерть і страчено. Мій карлик добре потрудився. Уявіть собі: спуститися вниз світловим отвором у будинку, що на Кес-лергасе, і то після виснажливої прогулянки на даху по мокрих цеглинах, в оточенні котів, а потім крізь маленьке віконце домкратом завдати смертельного удару королю поетів, що зосереджено сидів у клозеті,— зробити це було моєму хлопчику-мізинчику не дуже легко. Я добряче розхвилювався, чекаючи в автомобілі біля єврейського цвинтаря на маленьке мавпеня: чи ж то воно впорається. Але отаке бісеня, зростом якихось вісімдесят сантиметрів, виконало це завдання безшумно і, передовсім, непомітно. Вже через дві години він вистрибцем біг до мене, ховаючись за деревами. Вас, пане комісаре, я беру на себе. Це буде неважко, у такий спосіб ми зможемо уникнути неприємних, мабуть, для вас розмов. Але, Боже мій, що ми робитимемо з нашим спільним знайомим, з нашим дорогим давнім другом, доктором Самуе-лем Гунгертобелем із Беренплаца?
— Що ви маєте до нього? — спитав нетерпляче старий.
— Він же вас сюди привіз.
— Я не маю з ним нічого спільного,— хутко відказав комісар.
— Він щодня по два рази дзвонив і справлявся про те, як здоров'я його друга Крамера, і просив покликати вас до телефону,— повідомив Емменбергер, заклопотано наморщивши чоло.
Берлах мимохіть глянув на годинник над скляними шафами.
— Аякже, вже за чверть одинадцята,— сказав лікар і задумливо подивився на старого, але без неприязні.— Тож поговорімо про Гунгертобеля.
— Він був уважний до мене, переживав за мою хворобу, але до нас обох він не мав ніякого стосунку,— вперто відказав комісар.
— Ви читали статтю під вашим фото в газеті "Бунд"?
Берлах на хвилинку замовк, замислившись над тим, що саме Емменбергер хоче вивідати цим питанням.
— Я не читаю ніяких газет.
— Там повідомлялося, що пішла у відставку відома в місті людина, тобто ви,— сказав Емменбергер,— й однак Гунгертобель привіз вас сюди під прізвищем Бле-за Крамера.
Комісар не розгубився. Під таким прізвищем він, мовляв, зареєструвався і в Гунгертобеля.
— Якщо він мене колись і бачив, то тепер не міг би впізнати, настільки хвороба мене змінила.
Лікар засміявся.
— Ви запевняєте, що захворіли, аби відшукати мене ось тут в "Зонненштайні"?
Берлах нічого не відповів. Емменбергер сумно глянув на старого.
— Любий мій комісаре,— провадив він далі з ледве відчутним докором у голосі,— під час цього допиту ви зовсім не йдете мені назустріч.
— Це я маю вас допитувати, а не ви мене,— вперто відповів комісар.
— Вам важко дихати,— стурбовано мовив Емменбергер.