— Ні,— вигукнув Берлах.— Ні! Цю людину треба
8НИЩИТИ!
— Тоді вам доведеться знищити й гуманність,— відповіла вона.
Він знову захриплим голосом розпачливо крикнув "НІ!" й через силу сів.
—— Ні, ні! — вирвалося в нього з вуст, однак чувся тільки шепіт.
Тоді лікарка недбало доторкнулася до його правого плеча, й він безпорадно впав знову.
— Ні, ні! — хрипів він у подушках.
— Ви, блазню!—засміялася лікарка.— Що ви хочете сказати своїм "Ні, ні"? Я родом із чорних районів, де добувають вугілля, іще там я сказала своє "Ні!" цьому світові, сповненому злиднів і визиску, й почала працювати: в партії, у вечірніх школах, згодом в університеті, й дедалі рішучою й наполегливішою ставала моя партійна робота. Я вчилася й працювала в ім'я свого "Ні!", але тепер, комісаре, тепер, коли цього туманного ранку, повного снігу і дощу, я стою ось тут перед вами у своєму лікарському халаті, то знаю: це "Ні!" стало безглуздям, бо Земля надто стара, щоб зло перетворилося в добро; добро й зло сплелися в одне ціле у ту забуту шлюбну ніч неба й пекла, щоб народити людство, сплелися, аби колись розлучитись і сказати: це від добра, а те від зла, це веде до доброго, а те — до злого. Надто пізно! Ми вже не усвідомлюємо, що робимо, який наслідок потягне за собою наша слухняність чи наш протест, який визиск, який злочин пов'язані з цими плодами, що ми їмо, з цим хлібом і молоком, що ми даємо своїм дітям. Ми вбиваємо, не бачачи жертви й нічого не знаючи про неї, і нас вбивають, а вбивця навіть не знає про це. Надто пізно! Спокуса цього буття була завелика, а людина замала для милості, яка полягає в тому, щоб жити, а надто не перетворюватися в ніщо. І ось ми смертельно хворі, всі наші діяння знищує рак. Світ гниє, комісаре, він розкладається, немов овоч у недбалому сховку. Чого ж ми ще хочемо! Землю вже не можна перетворити на рай, той пекельний потік лави, який ми накликали на себе у розпусні дні наших перемог, нашої слави й нашого багатства і який нині осяває нашу ніч, вже не можна загнати назад у кратер, звідки він вирвався. Тільки ще в своїх снах ми можемо побачити те, що втратили, у блискотливих картинках ілюзій, які ми викликаємо за допомогою морфію. Так
б*
163
і я роблю, Едіт Марлок, тридцятичотирьохрічна жінка, і безбарвна рідина, яку я ввожу собі під шкіру вдень дає мені мужність глузувати, а вночі навіває мені гарні сни і водночас нагадує про злочини, яких вимагають від мене; вона дає мені можливість бодай у швидкоплинному маренні мати те, чого вже немає: цей світ таким, яким створив його Бог. C'est ça. Емменбергер, ваш земляк, цей бернець, знає і людей, і для чого їх можна використати. Він застосовує свої нещадні щупальця там, де ми най-слабкіші: в нашій вічній розгубленості перед смертю.
— Ідіть уже,— прошепотів він,— ідіть уже! Лікарка засміялась. Тоді підвелася, гарна, горда, не-
приступйа.
— Ви Хочете подолати зло і боїтеся мого "C'est ça",— сказала вон?. І знову почала підфарбовуватись і підпудрюватись, прихилившись до дверей, над якими безглуздо й самотньо висів старий дерев'яний хрест.
— Ви жахаєтеся навіть маленької, тисячу разів спаплюженої, збезчещеної служниці цього світу. Як же ви подолаєте його, самого князя пітьми, Емменбергера?
А тоді вона кинула старому на ліжко газету й коричневий конверт.
— Почитайте пошту, добродію. Мабуть, ви здивуєтеся з того, чого наробили своїм бажанням добра!
ЛИЦАР, СМЕРТЬ ї САТАНА
Лікарка пішла, а старий іще довго лежав нерухомо, його підозра підтвердилася, однак це не принесло йому задоволення, а нагнало жаху. Він усе гаразд розрахував, але діяв, як тепер йому спало на думку, неправильно. Надто вже він відчував свою немічність. Він згаяв цілих шість днів, і протягом тих шести жахливих днів, які він пролежав непритомний, Емменбергер знав, хто натрапив на його слід, та завдав удару.
Потім, коли вже прийшла з кавою і булочкою сестра Клері, він з її допомогою трохи підвівся, вперто випив і з'їв принесене; хоча й зробив це, тамуючи недовір'я, однак вирішив збороти свою кволість і почати наступ.
— Сестро Клері,— сказав він,— я з поліції, й, можливо, було б добре, якби ми з вами порозумілися.
— Я знаю, комісаре Берлах,— владно, з погрозою відповіла сестра, стоячи біля його ліжка.
— Ви знаєте моє прізвище й, виходить, у курсі справи,— провадив далі здивований Берлах,— тоді, очевидно, знаєте також, навіщо я тут?
— Ви хочете заарештувати нашого шефа,— сказала вона, спогорда дивлячись на старого.
Шефа,— кивнув комісар.— То ж ви, мабуть, знаєте, що ваш шеф у концтаборі Штутгоф у Німеччині замордував багато людей?
т— Мій шеф виправився,— гордо відповіла сестра Клері Глаубер із Біглена.— Йому відпущено його гріхи.
— У який спосіб? — спантеличено вигукнув Берлах, утупившись в це сяюче, впевнене чудовисько, що як втілення простодушності стояло біля його ліжка, згорнувши ні животі руки.
— Він тільки-но прочитав мою брошуру,— сказала сестра.
— "Мету й доцільність нашого життя"?
— Атож.
— Та це щ. нісенітниця,— роздратовано крикнув хворий,— Емменбергер і досі збиває людей.
— Раніше він убивав їх з ненависті, нині це робить з любові,— радісно відказала сестра.— Він убиває як лікар, бо людина в глибині своєї душі прагне смерті. По-читайте-но мою брошуру. Заради вищого призначення людина мусить пройти крізь смерть.
— Емменбергер — злочинець,— ледве перевів подих комісар, безсилий перед таким святенництвом. "Еммен-тальці й досі наймерзенніші сектанти",— подумав він у розпачі.
— Злочин не може бути метою й доцільністю нашого життя,— осудливо похитала головою сестра Клері й прибрала посуд.
— Я передам вас поліції як його спільницю,— пригро-вив комісар, хапаючись за найдешевшу зброю, дарма що 8нав про її ціпу.
— Ви у третьому відділі,— сказала сестра Клері Гла-Убер, лиха на цього норовливого хворого, і вийшла з палату.
Старий розлючено узявся до пошти. Конверт був йому знайомий, у таких конвертах Фортшіг мав звичай розсилати свою газету. Берлах розкрив його, звідти випала газета. Вона, як і протягом усіх двадцяти п'яти років, була написана на іржавій старенькій друкарській машинці з кількома зіпсованими літерами. "Дер Апфельшус, швейцарська газета протесту для користування усередині міста разом із околицями, видавець — Ульріх Фрідріх Фортшіг",— такий заголовок був4 видрукований типографським шрифтом, а під ним ішов— машинописний текст: