— У юні літа ми друкувалися в найсолідніших наукових журналах, — зауважив Ткач. — А цей, протеже начальника, має півдесятка публікацій, та й то у вигляді куценьких тез доповідей... Працює, як виявляється, уже п’ять років. А хто його знає?
Мені теж спала на думку непомітність Тхолика. Хоч був він стрункий, гарний, проте уявити його обличчя, як скажімо, Вакуленка або Михайлюка, я, скільки не силкувався, не міг. Іноді, перебираючи подумки науковців відділу, я пропускав його й довго потім пригадував, кого ж не вистачало. Ніхто достеменно не знав і чим він займається, бо звітував безпосередньо начальникові.
— Справді, — погодився Білокінь. — П’ять літ, як він у нас. А здається, що я його лише раз бачив... Та це не причина, щоб ігнорувати хлопця.
— Мова не про ігнорування, а про сумірність творчих можливостей і... Коротше, для виконання цієї теми потрібен науковець вищого рангу. Значно вищого.
— Це робота Михайла Теодоровича, — нарешті відважився подати голос я. — А Тхолик мав би бути простим виконавцем.
— От, от, — погодився Ткач. — Тим паче, що ви, Михайле Теодоровичу, за півроку завершуєте стару тему.
Запала довга мовчанка, по якій знову озвався Ткач:
— Не подумайте тільки, що я упереджено ставлюся до того хлопця. Мені просто шкода грошей.
Проте, знаючи Ткача, я не сумнівався, що Тхолик був йому таки неприємним. Зрештою, як і мені. Попри зовнішню привабливість, було в ньому щось таке, що змушувало ставитись до нього з певною насторогою. І не останньою причиною була його мова — нарочито вишукана, з безліччю модних слівець, а, по суті, пуста.
Я сказав Ткачеві:
— Ну, і які ж наслідки начальникової акції передбачаєте? Адже ви не втратили дару Касандри?
— Тут і без дару передбачення не важко здогадатися: псу під хвіст сорок тисяч. Ні наука, ні виробництво від того нічого не матимуть... Га, Михайле Теодоровичу?
— Поживемо, побачимо... — відказав Білокінь.
Голос його долинув ніби з тунелю. Він уже був далеко від нас....
— Коли побачимо, то вже буде пізно, — сказав Ткач.
9
Бобіни прозвучувача повільно оберталися, здавалося, то був вічний двигун, який ніколи не спинявся... Після меленої кави розчинна нагадувала сурогат. Михайлюк пив і кривився. У нього, так само, як і в мене, о третій пополудні спостерігався сильний інтелектуальний спад. І збуджувала нас кава. З усього було видно, що нарада в кабінеті завідуючого не справила враження на колегу. На обличчі, попри втому, проглядала якась особиста заклопотаність.
— Ну, як з оповіданням? Прилаштували? — поцікавився він.
— Обіцяли дати на радіо... До речі, тривалість літературної передачі у них — півгодини. Не більше, не менше.
Михайлюк поблажливо посміхнувся. Зробив кілька великих ковтків, ніби то була не кава, а мікстура.
— А ще ви хотіли повідомити, — мовив, — що апаратура там ніколи не псувалась і, отже, в ефір ніколи не гнало гіперзвук.
— Ви небезпечна людина, — сказав я, а сам ще раз подумав, що, радячи звернутися на радіо, він таки свідомо дав мені змогу переконатися в хибності моєї версії. Отже, в нього, крім запису гіпермови, з якою він мене познайомив, мав бути ще якийсь матеріал, котрий давав йому підстави не сумніватися в існуванні дивних ворожих істот, лихих ще й тим, що їх не можна було відрізнити від людини.
Між тим Михайлюк сказав:
— Я ж ото в суботу ходив на Маринину гору...
— Яку, яку гору?
— Ну, та, на якій ми з вами були. Вона зветься Марининою горою. Внизу річка, а далі, за кілька кілометрів — цвинтар. Так от, уже не вперше я ставав свідком дивного явища. Але перед тим, як розповісти про нього, мені б хотілося почути від вас щиру відповідь на одне запитання. — Михайлюк подивився уважно, я б сказав — якось пильно. — Що ви можете сказати про мій психічний стан?
Запитання було таким несподіваним, що я на мить розгубився. І вираз цей не лишився непоміченим. На худорлявому обличчі з гострим носом майнула тінь прикрості. Господар акустичної витлумачив мою миттєву розгубленість по-своєму. Я тим часом, оговтавшись, подумки порівняв Михайлюка з рештою колег і дійшов висновку, що він був не лише вольовою, врівноваженою людиною, а й певною мірою педантом. Що й поспішив йому висловити. Не приховав навіть думку про педантизм.
— Ну, що ж, коли так, — зітхнув він з полегшенням і мені здалося, що його світло-карі очі не те щоб потеплішали, а в них оселився спокій. — Коли так, то слухайте... Минулого року, готуючись до змагань по дельтапланеризму, я заблукав на повітряному потоці аж до кладовища. Стояв ясний сонячний день. З висоти я бачив споруду з лабрадориту для ритуальних церемоній, людей з недавньої похоронної процесії, які покидали цвинтар, пам’ятники й обеліски, і все те потопало в зелені. І тут мою увагу привернув людський кістяк. Біля нього не було ні загорожі, ні пірамідки, ні хреста, як біля звичайних могилок. Він лежав на відкритій міcцині, де нічого не росло. І був не білий, а коричневий, ніби вкритий іржею. Той кістяк на добре доглянутому кладовищі мене здивував і зацікавив. Щоб краще його розгледіти, я зробив над ним одне коло, друге, знижуючись. На третьому відзначив, що кістяк став ніби меншим і водночас уже не нагадував цілий скелет, а складався з іржавих останків. Ніби він колись був не з кістки, а з заліза, яке майже зовсім поїла іржа. На п’ятому колі — нижче не дозволяв повітряний потік — рештки ті вже неначе стали купками заліза, які тільки малюнком нагадували скелет невисокої людини. На тому п’ятому зниженні мені чомусь здалося, що якби я опинився на землі, то брунатних решток і зовсім не помітив би. Втім, я тим не дуже переймався. Ну, кістяк, ну, дивне оптичне спотворення... Мало які можуть бути тому причини... А тим часом на Марининій горі на мене очікувала дружина. До речі, вона терпіти не може, коли я зникаю з поля зору. Отож, набравши висоту, я поплив назад... Спочатку мені кортіло ще раз побувати на тому місці, але кожного разу щось заважало: бурчання дружини, щоб я не зникав, як минулого разу, потім несприятливі повітряні потоки, тоді наша секція обрала інше місце для польотів... Та нещодавно мені випало знову там літати. І була така метеорологічна ситуація, що стеля ширяння побільшилась удвічі в порівнянні з попереднім разом. 1 що б ви думали я там побачив? Той же кістяк, а тільки був він завбільшки, як два людських і бачився цілком об’ємно, як на голограмі. Спершу подумалося, що то відлитий із заліза скелет для якоїсь скульптурної композиції, котрий з тих чи інших причин не згодився і його викинули. Але ж чому не в металобрухт, а на цвинтар, де його їсть іржа? Коли ж я зробив кілька кіл і знизився, то побачив ту ж картину, що й минулого разу — намальовані окислами заліза людські останки на глині, до того ж малі. Тепер мені раптом стало не по собі... Оскільки наперекір усім законам перспективи й логіки, предмет той ставав чіткішим і водночас збільшувався з віддаленням від нього по висоті, я шугнув угору на скільки зміг... — Михайлюк замовк, глянув на мене якимось відчайдушним поглядом і продовжив розповідь: — Я не випадково поцікавився вашою думкою про мій психічний стан. Бо те, про що розповідаю, відгонить трохи шизухою... Отже, з максимальної висоти, на яку тільки спромігся винести мене дельтаплан, я уздрів кістяк у три людських зрости з добротної сталі, на якому лише місцями буріли іржаві плями. Він лежав на пухкій жовтій глині, котру, здавалося, недавно розмило і верхній шар знесло водою, тим-то він — скелет — і оголився. Водночас ніде не було помітно слідів розмивання. Довкола жовтого глиняного ложа буяла свіжа надмогильна зелень. Я повернувся на Маринину гору з сутінками. Ну й перепало ж мені того разу від дружини! Так от, демонтуючи дельтаплан і слухаючи краєм вуха жінчині докори, я думав про те, що наступного дня майну на цвинтар і віднайду жовту латку з кістяком. І намірився я те зробити не так з цікавості, як з метою переконатися, що я не теє... Ну, самі розумієте... Була саме остання неділя перед поминальним святом; люду на кладовище найшло — хто квіти садив, хто загорожі фарбував... Орієнтири, що їх я намітив з висоти, шукати довго не довелося. А щоб знайти поміж них жовту глиняну латку, знадобилося чимало часу. Вона виявилася звичайною могилкою, а точніше — ділянкою у два на два метри, на якій проте не було й грама чорнозему; сама тільки глина. Це впадало в око, бо весь масив кладовища було розміщено на плодючому грунті. Ні про який скелет не могло бути й мови. — Михайлюк смикнув одну з шухляд і поставив на стіл півлітрову банку. — Ось, — сказав, знімаючи з неї кришку. — Глина юрських відкладів. Нічого особливого. Принаймні візуально. — Він дістав із банки грудочку і розтер її пальцями. То був вогкий пластичний глей. — Втім, почекаємо, що покажуть хімічні аналізи... Ага, так от, скидалося, що з тієї ділянки хтось зумисне зняв увесь чорнозем; у глині виднілися контури невеликої могилки, що запалася. І більше — нічого особливого.