— Як ви себе почуваєте?
Я усміхнувся і у відповідь поцікавився:
— А чого ви питаєте?
— Та у вас такий вигляд, ніби занедужали.
— Справді... Щось отут... — мовив я і притулив руку до грудей.
Він співчутливо похитав головою.
— Ет... Кому ми тоді потрібні будемо... — сказав.
Проте в його погляді я помітив якусь дивну зацікавленість. Мені здалося, що водночас із словами з рота в нього вислизнув живий, скручений спіраллю хоботок, який витягнувся в пряму нитку і, м’яко торкнувшись указаного мною на грудях місця, знову сховався за рівними білими зубами.
"Дурниці все це! — переконував я себе, покидаючи кабінет. — Ніякого хоботка з рота начальника не вилітало". Та увечері, перед сном, обтираючись після ванни, несподівано побачив з правого боку грудей руду пляму, схожу на родиму... Правда, вранці пляма зникла. Подумав би, що мені примарилось, але ж така сама мітка була і у Вакуленка — в ділянці серця. Вчора в кабінеті завідуючого відділом я інтуїтивно показав на правий бік грудей — місце, де генерував свою волю.
В їдальню Посудієвський ходив рідко. А коли там бував, то сідав, як правило, осібно від підлеглих, ніби чогось соромився. Одного разу я, обідаючи за сусіднім столом, спостерігав, як він їсть. Щелепи його ледь ворушились, проте передні зуби швидко-швидко рухались. За стуленими губами, здавалося, працювала м’ясорубка. Напрошувалась думка, що різці в нього не твердо сидять у яснах, а мають здатність ворушитись. Тоді я посміявся з себе внутрішньо, мовляв, — помисливість... Сьогодні мені довелося обідати на тому ж самому місці, що й колись, і я спостерігав крадькома за Посудієвським і Тхоликом. Обидва сиділи до мене в профіль, один навпроти одного. Першу страву їли так само, як і всі. Та коли почали жувати м’ясо, щелепи в обох майже не рухались, проте за губами, де були передні зуби, їжа інтенсивно перемелювалась. Майнула думка, що чимало людей, втративши кутні, змушені жувати різцями. Та цей аргумент я скоро відкинув, бо ті, хто жував передніми зубами, так само рухали щелепами, як і на кутні. Тим часом Посудієвський і Тхолик покінчили з м’ясом і піднесли до вуст склянки з компотом. Вони, здавалося, не пили, а полоскали рот; так його полощуть після чистки зубів... А потім сиділи і німотно дивились один на одного, і очі при тому якось дивно поблискували. Очні яблука то наливалися і ставали лупатими, схожими на очищені гранатові плоди, то ховалися, немов би западали. При цьому шкіра над верхньою губою якось дивно здригалась. То була розмова. Захопившись, вони не помітили мене, хоч я сидів за два столи від них. Я підвівся і пішов до виходу. Коли проходив повз них, на мене накотилося відчуття, немов би я опинився в невидимому для ока густому павутинні.
...Хоч я і вважав Вакуленка добрим своїм товаришем, але в кімнату, де він сидів з Тхоликом, заходив рідко. І не тому, що не хотілося перекинутися словом з колегою по спільній темі — мене просто туди не тягнуло. Навіть більше — відштовхувало. Зрештою, як і будь-кого з нашого колективу. Тепер я вже не мав сумніву, що причиною був Тхолик. Він ніби випромінював маскувальне поле, що робило непомітним не тільки його, а й те місце, де він перебував. І все ж по обіді я зайшов у їхню маленьку кімнатку, буцімто щоб домовитися з Вакуленком про нове відрядження... А там панував сімейний затишок: Вакуленко-"тато" і Тхолик-"син" тішилися солоними жартами Вакули. Попри прочинене вікно, в кімнаті стояв дух їдальні, що його господарі принесли на своєму одязі, і ще якийсь запах, ледь вловимий, неприємний. Однак не це привернуло мою увагу. Сині штори на вузькому високому вікні були побиті міллю і в багатьох місцях просвічувались. А зісподу їх було пообкушувано аж до підвіконня; на пожованій окрайці біліла павутинка. І ще одне: Тхоликів стіл і підлогу біля його стільця було притрушено жовтувато-сірим порохом. Здавалося, обсипався пилок з крилець молі. Такий самий пил обтирав Посудієвський, коли я вчора зайшов до нього підписати звіт про відрядження. Здавалося, що і завідуючий відділом, і його молодий протеже, коли бували на самоті, перетворювалися на велетенських метеликів молі, губили з крил жовтувато-сірий порох, а потім знову оберталися на людей.
Домовившись з Вакуленком про відрядження, я вийшов. На мить накотилося відчуття, як тоді в їдальні, начебто я побував у густому павутинні; закортіло схопити щітку й добряче почиститись. Ілюзія невидимої павутини йшла від Тхолика. Звуки його голосу немов би загустівали в повітрі, обплутували того, хто був поряд, як обсновує свою жертву павук. І тут прийшло на згадку, що неприємний дух, котрий витав у кімнаті Вакуленка й Тхолика, нагадував запах, що панує в цехах по вирощуванню тутового шовкопряда. Колись давно нас — школярів водили в такий цех на екскурсію. І в пам’яті моїй залишився той запах.
2
До Михайлюка я зайшов о третій. Він писав щось, обклавшись книжками. На краю стола потріскували навушники. Я поставив перед ним банку з кавою. Михайлюк посміхнувся на те; в кутиках його вуст я завважив дві глибокі зморшки. Це були ті самі зморшки, що й раніше, але значно глибші.
Коли ми приступили до кавування, я сказав:
— Пропоную гру — я називаю двох людей, а ви уявляєте їх собі і змальовуєте словесні портрети.
— Чом би й ні? — відказав він. — Називайте.
— Вакуленко, Тхолик.
Михайлюк не поспішав. Він, здавалося, не пив каву, а тільки торкався губами філіжанки з червоними, немов справжніми, полуничками на ній. Нарешті поставив порожню чашечку і детально (сказати б навіть живо) став "писати" образ Вакуленка. Не забув і про таку, не вельми привабливу рису, як необов’язковість. Загалом же вийшов образ доброго товариша й порядної людини.
Так само хутко він приступив і до описання образу Тхолика. Змалював постать, одяг, раптом затнувся. Довго мовчав. А тоді озвався:
— Не можу пригадати лиця. Знаю, що воно симпатичне, і тільки... Вакуленка бачу — дещо вульгарна фізіономія, праве око косує, а Тхолика — ні.
— Напружте пам’ять, — заохотив я, радіючи, що товариш мій поставився до гри цілком серйозно.
По часі Михайлюк озвався:
— Марна справа. Я його не уявляю.