— Надалі, — сказав Михайлюк, натискаючи на клавішу, — слухати будемо тільки в такий спосіб.
Почувся знайомий голос, дріботливий, схожий на жіночий: "...Порівняно небагато. Але якісно ми стоїмо на вищому рівні. Хоча б через те, що крім загальнолюдських, маємо також свої особливості, котрі для розуму людського незбагненні. Здебільшого ми народжуємося від людей: звичайних, нічим не примітних. І брати наші, й сестри теж найчастіше представники класичного роду людського. Часом ми й самі не знаємо, хто ми є. І довідуємося тільки тоді, коли зустрічаємо собі подобу. Наші інстинкти при зближенні двох наших немов би накладаються один на одного — так накладається ключ на магнітний замок — і при цьому відкривається книга буття роду нашого від печерного періоду до ядерного. Нам не треба літописів — їх закладено в генах наших. А тільки одному прочитати не дано; тим-то й тягнемося ми один до одного, і кожна зустріч обертається для нас святом одкровення. Люди спілкуються з невеликим колом собі подібних, ми ж знаємо кожного свого, де б він не мешкав, чим би не займався, яке б не посідав становище в суспільстві... Життя наше мало чим відрізняється від життя класичної людини. До того ж наші мусять найчастіше брати шлюб з тією ж таки людиною. І дітей мають цілком людських. Ніяким штучним добором породи нашої не вивести. Це марна справа. Ми просто з’являємося — коли менше, а коли більше, то в одному місці, то в іншому, то в одній історичній епосі, то в іншій. І живемо спершу за законами людської моралі. Аж до першого спіткання. Після цього людська мораль стає для нас забавкою. Ми в неї просто бавимося, як у дитинстві бавилися в "батька-матір". Ми немов би виростаємо з куценьких штанців людської моралі... Зле тільки те, що багато з наших, не знаючи, хто вони є насправді, живуть, так би мовити, по-людському. Та й помирають, вважаючи себе людьми..." На мить голос увірвався. Але тільки на мить, бо одразу ж почулося: "...Так хто ж ми такі? Надлюди? Мутанти?"
І знову голос обірвався. Хоча останні після паузи слова і вимовлені були таким самим дріботливим високим звуком, але вони відрізнялися від звуку попередньої оповіді. Я звернув на те увагу Михайлюка, на що він витяг з портфеля атлас відеограм, і, розгорнувши його, показав укладені між сторінок дві відеограми на перфорованому папері. Вони були абсолютно схожі. Але тільки на перший погляд...
— То що ж виходить, маємо діалог? — озвався я по довгій паузі.
— Виходить, що так...
Мені спало на думку, що Михайлюк, втаємничуючи мене в нові факти, кожного разу щось не договорював. Здавалося, що й тепер він знав більше ніж казав.
— А далі? — запитав я.
— Доведеться зачекати нового виходу в ефір тих істот, — посміхнувся кутиками губів Михайлюк. — Написали щось у суботу?
— Написав. А точніше — дописав. Оповідання.
— Ну, й куди ви його?
— Не думав ще. У якусь із газет...
— А, може, спершу — на радіо? — промовив він. — Вас там знають...
7
З Петром Іванищенком ми зналися ще відтоді, як обоє відвідували літературне об’єднання при Спілці письменників. Він працював тоді актором драматичного театру і пописував вірші. Петро зустрів мене широким жестом. Його повновиде обличчя нагадувало маску, вправлену в раму з жорсткого кучерявого волосся. Проте на тій масці світилася щира, а не сценічна, привітна посмішка.
— О, кращі люди! Ображаєш, старий, ображаєш! Раз на рік... Ану, зізнавайся, що там у тебе в портфелі?
Як тільки рукопис з оповіданням ліг на стіл, обличчя господаря стало заклопотаним. Здавалося, що в бронзовій рамі хтось непомітно замінив портрет. Петро погортав рукопис, мацнув його на товщину, зазирнув на останню сторінку.
— Великувате, старий... Ти ж знаєш, нам відведено лише півгодини. Тра’ б підкоротити.
— Прочитай спершу. Може, ще не підійде.
У "рамі" з рудих завитушок з’явилася нова маска — на цей раз прихованої зацікавленості. Петро висмикнув з купи паперу на столі кілька аркушів.
— Поки я читатиму, переглянь і ти мої нові вірші. Тільки не бреши, якщо не сподобаються.
...Я не покривив душею, похваливши поезії Іванищенка. Не сказав тільки, що за п’ятнадцять років, відколи ми знаємося, рівень його творчості аніскілечки не зріс. Мабуть, і він був не високої думки про мою прозу, бо коли мова зайшла про оповідання, сказав коротко:
— Піде.
Наша розмова скидалася на діалог двох нікчем, кожен з яких боїться сказати іншому все, що він про нього думає, аби не почути у відповідь правди про себе. І тут мені клепнуло в голову запитати:
— Петре, у вас на радіо трапляються поломки апаратури?
Він кинув на мене здивований погляд.
— Твій опус вийде в ефір без технічних перешкод, — запевнив з усміхом. — Хіба що трохи підкороченим.
— Та ні, я серйозно...
— Які поломки ти маєш на увазі?
— Ну, скажімо, раптом в ефір погнало передачу не на тій частоті?
— Не вигадуй, старий. У нас тут працюють кваліфіковані технарі. До того ж, наскільки я в цьому тямлю, для зміни частоти потрібен спеціальний перетворювач.
Іванищенко провів мене аж на вулицю. Тиснучи руку, запевнив, що повідомить день і час, коли оповідання випустять в ефір.
...Спостерігаючи з вікна тролейбуса за вулицею, я зненацька подумав, що Михайлюк добивався певної мети, коли підказав мені віднести оповідання на радіо. Ось тільки якої: щоб я переконався в безпідставності мого припущення про можливість виходу в ефір випадкових гіперчастотних радіопередач, чи сам потребував доказів? Поміркувавши, я дійшов висновку, що він ні на мить не сумнівається в існуванні таємничих істот. Михайлюк був людиною, раціоналізм якої межував іноді з дріб’язковістю. Так, гроші, асигновані на його тему, він завжди використовував до копійки. А таким людям не властиві ні легковірність, ані авантюризм... А ще мені спало на думку, що літературній радіопередачі відводиться півгодини. Не більше й не менше. А гіперголоси, за словами Михайлюка, тривають і п’ять, і двадцять хвилин. У мене з’явилося відчуття, ніби я стою перед якоюсь плутаниною, майже торкаючись її ногами. Варто зробити лише один крок і вона обснує мене всього, так само, як обснувала Михайлюка.
8
Ткач лютував. Він познімав з вікна штори і, розстеливши їх на столах, заходився чистити шматком поролону.