Михайлюк мовчав, очікував, чи не скажу я ще. А тоді мовив:
— Маєте рацію. Кремній, силіціум — те ж саме. Чи не в цьому причина таємниці, що огортає знахідку? Не важко зіставити боро-кремнієву аномалію на місці знахідки косміянина з бурхливим спорудженням боро-кремнієвих виробництв.
— Отже, мета комахолюдей проясняється, — зауважив я.
— Не мета, а розчищення шляху до мети. Мету нам ще належить з’ясувати.
Несподівано для себе самого я запитав:
— Ви вважаєте проблему серйозною?
Михайлюк подивився здивовано. Мовляв, що за нерозумне питання? І оскільки я не відводив очей, чекаючи на відповідь, він сказав:
— Ну...
— І проблему, окрім нас, більше нікому вирішити?
— До чого ви ведете? — не втерпів Антон Кузьмович.
— До того, що коли з кимось із нас станеться лихо, то іншому довести діло до пуття буде важко.
— Он воно що...
В світло-карих очах Михайлюка щось промайнуло, немов би там спрацювали дві діафрагми; зіниці його хоч і були спрямовані, як і мить тому, на мене, але тепер дивились уже кудись всередину, в себе.
— Справді, — озвався він по часі. — Справа дуже серйозна. І легковажити не маємо права. Але сьогодні нікому з нас нічого не загрожує.
— Антоне Кузьмовичу, ви забули, яким я повернувся з польоту минулого разу?
— Ні, не забув.
— А я ж молодший од вас на дванадцять років. Те, що витримав мій організм, може не витримати ваш.
— Тут важить не біологія, а воля, — заперечив Михайлюк. І додав, скептично посміхаючись: — Не думаю, що в цьому я слабший од вас.
Над Марининою горою туман стелився не дуже густо. Я плив слідом за Михайлюком на відстані з півсотні метрів і тіло моє проймало тремтіння. "Мабуть, для польотів у тумані слід одягати штормівку", — подумалось мені. Що вище ми піднімались, то повітря ставало прозорішим, а рослинність на Марининій горі все більше нагадувала жовто-зелений з білими розводами килим, обвитий сизим серпанком, немов білою павутинкою молі... Михайлюк був невблаганний. Недарма він народився під знаком Козерога. Людям, що з’явилися на світ під цим знаком, притаманна наполегливість у досягненні мети. Та, мабуть, і вони не застраховані від помилок у визначенні мети. Адже мета — не в польоті над міражем, а в чомусь значно більшому... Втім, хто зна, може, Антон Кузьмович сподівався помітити у міражі щось нове, таке, що наблизить нас до мети.
Ми вже підлітали до балки. Що то балка, можна було визначити хіба що по її обрисах, порослих деревами. Здавалося, то береги річки, заповненої каламутною стоячою водою. Попереду був цвинтар, геть у білому тумані, як у павутинні. Михайлюк зробив мені знак рукою, щоб я відстав.
...Він наближався до кладовища. Відстань між нами, що дедалі збільшувалася, й туман нівелювали деталі; дельтапланерист нагадував величезного птеродактиля з синіми крилами. Колись я читав, що ці істоти в розкриллі сягали двадцяти метрів, а крила мали перетинчасті, як у кажана. Втім, хто їх бачив?.. Тим часом я плавав над темними "водами" балки, ні на мить не випускаючи з виду Михайлюка. А він уже заходив на третє коло. І тут я відчув знайомий холодок з правого боку грудей, який проте скоро розтанув. Та коли Михайлюк заходив уже на четвертий виток над мощами — холодок повторився. Я запідозрив, що то передається мені стан колеги і, щоб перевірити це припущення, став очікувати, коли він опиниться над об’єктом уп’яте. Так воно й сталося, а тільки цього разу в грудях немов би з’явилася крижина, від холоду навіть стало боляче. Я зібрав усю, яка тільки була в мені, волю, і спрямував її на те джерело холоду. Відтак тіло немовби занурилося в воду й "крижина" "розтанула". На мить мені здалося (я не міг би це ніяк пояснити), що й Михайлюкові полегшало... Весь час я намагався бути на одній з ним висоті. Та скоро можливості мого дельтаплана вичерпались. Колега ж тим часом заходив на нове коло. Він уже ширяв над туманом, у чистому небі. Не зважаючи на відстань (а вона була не менше, як триста метрів), я побачив у всіх деталях — синє крило, білий алюмінієвий каркас, білий шолом з великими окулярами на ньому, темно-синій спортивний костюм, що в повітряному потоці облипав тіло, сині кеди... Раптом у небі щось спалахнуло, ніби десь за горою вдарила блискавка і полиск від неї освітив кладовище; Михайлюк умить розтанув, немов би провалився у вчорашній день. У небі, де щойно літав велетенський синій "птах", не залишилося нічого. Паніка й жах охопили мене. Хоча я бачив, що колега не впав, а наче розчинився у повітрі, я став шукати його поглядом на землі поміж могил. Його там не було. Тим часом я відчував, що він десь близько, мені-бо знову стало зимно з правого боку грудей і водночас накотилась така хвиля жаху й суму, немов би мене вели на місце страти кількох поколінь, але не на страту, а як свідка. І все ж це почуття було вторинним, воно проектувалося в мою свідомість звідкись... Тим часом я несамохіть підпливав до об’єкта, над яким ще недавно ширяв мій товариш. Але не надто близько. Бо тепер ні за які блага на землі я не повторив би польоту над міражем. Я робив коло за колом, не наближаючись і не знижуючись, та виглядаючи Михайлюка. Нізвідки. Боліла шия від того, що я весь час дивився вгору... Раптом побачив свого товариша — на тій самій висоті. Він, здавалося, виплив із зачарованого місця і одразу ж пішов на новий віраж. Наблизившись по колу до мене, зробив заспокійливий знак рукою, мовляв: "не хвилюйся, все гаразд." Я з тривогою спостерігав, як знову стала скорочуватись відстань між ним і "зоною". Це була не лише моя тривога, а й Михайлюкова. Я немов би перебирав на себе частину його сум’яття і тим полегшував його долю... І знову блиснуло, Михайлюк заколивався, перетворюючись на маєво, й розтанув у просторі...
...Машину вів я. Михайлюк сидів, а точніше напівлежав, поруч. Він був украй виснажений і постарілий. Я не розпитував. Уже те, що товариш мій сидів поруч живий і фізично неушкоджений, компенсувало мені довгі години тривоги, душевного болю. Компенсувало й той страх, котрого я зазнав, коли Михайлюк востаннє, в променях призахіднього сонця "матеріалізувався" на висоті, що вдвічі перевищувала ту, на якій довелося побувати мені. Він не тримався на перекладині, а буквально висів. Здавалося, дельтапланом правила не людина, а її дух. Та все ж при самій посадці знайшов у собі сили, щоб м’яко сісти. На більше його вже не вистачило.