— Та нічого...
— Усе ще відділом керує?
Його запитання мене здивувало. Адже Панченко з тієї ж експедиції, з якої до нас прийшов новий завідуючий і, отже, мусив би знати, хто зараз керує нашим відділом. Я поцікавився, чи довго він працює в Добровільській експедиції:
— Та вже років з двадцять, — відказав новий знайомий.
— Нашим відділом керує ваш колишній головний геолог, — сказав я.
Чоловік відставив склянку, запитав здивовано:
— Так?! Який з них? Відколи я там, їх помінялося вже двоє чи троє.
— Посудієвський.
Панченко наморщив лоба.
— Зараз у нас — Луговий, — сказав. — Довго працює... Пам’ятаю також Закомору. З цим ми прийшли в експедицію молодими спецами. Я — після технікуму, він — після інституту. Теж довгенько був головним. А цього вашого... Не пригадую... Хоча, стривайте, між Луговим і Закоморою хтось таки був. А який він із себе?
— Десь йому під п’ятдесят. Статуру добру має, темноволосий, інтелігентний з виду.
— Справді, був хтось. Був... Але прикмети, як і прізвище, геть чисто вивітрилися з пам’яті. Хто ж то за один? — силкувався пригадати Панченко.
Мені подумалося, що люди, як і слова: одні западають у пам’ять одразу і назавжди, інші ж не запам’ятовуються, скільки б їх не зубрив. Посудієвський, мабуть, належав до останніх.
— Авжеж був хтось... — озвався сусіда; на чолі в нього виступив піт — не знати тільки від чого: від гарячого чаю чи від марного намагання пригадати. — Не могла ж експедиція після того, як пішов на підвищення Закомора і до того, як став Луговий, обходитися кілька років без головного геолога. А ось пригадати — зась. В пам’яті якась тінь стоїть. Тінь — бачу, а людини нема. Чортівня якась...
Раптом я запитав:
— А в розвідці ділянки під оцю шахту ви брали участь?
Панченко замислився.
— Власне, я прийшов сюди вже на дорозвідку, коли техніко-економічну документацію передали...
— Тобто шахту вже почали будувати?
— Ні, шахту ще не починали, а ці бараки, — він клепнув босою ногою по підлозі, — вже стояли.
Крізь прочинене вікно війнуло прохолодою, в якій угадувався запах коноплі.
— Хоча, стривайте, стривайте... Ділянку під ствол вже тоді розчищали. Ну, чорнозем знімали... Я чого згадав? Хлопці з шахтобуду щосуботи приїздили до нас у Добровілля на танці. Багато хто побрався потім з нашими дівками. А дехто з часом перейшов на шахту і мешкає тепер у цьому селищі.
Хоч як свербіло запитати про "дивну знахідку", але я, не знати й чого утримався. В мені вже міцно сидів Михайлюк, який ніколи не квапив події. Хоча й докладав усіх зусиль, щоб вони не втрачали самоплину.
— І товстий шар чорнозему? — поцікавився я.
— Де там... Дике поле — воно й є Дике поле.
Панченко приніс води в кухлі і, вкинувши в нього кип’ятильник, сказав:
— Спрага дошкуля ... Вчора добряче посиділи. А ввечері товариш пішов мене провести. То ми ще й тут піддали...
— А піддали портвейном? — поцікавився я.
— Портвейном. Ти звідки знаєш?
— А на вікні порожня пляшка стояла. Іван виніс.
Панченко гмикнув.
— До речі, Тирзило, з яким ми вчора набрались, — із колишніх шахтобудівців. На бульдозері працював.
— Друг юності?
— Атож. Парубкували разом. Він узяв дівчину з нашої вулиці.
— А під ствол він розчищав ділянку?
— Та все робив — від бульдозериста до бригадира прохідників на діючій шахті....
Поки сусіда висмикував з розетки вилку кип’ятильника і засипав в окріп чай, я гарячково думав, як би природніше поставити запитання про "знахідку".
— Кажуть, тут щось знайшли археологи, — озвався якомога байдужіше. — Ну, коли розчищали ділянку...
— Було, — підтвердив Панченко. — Тут навіть один здурів, доводячи, що то не кістки, а рештки істоти неземного походження. Власне, то його екскаватор наткнувся... Але, крім нього та ще геолога, ніхто того не бачив. Місце враз обгородили щитами і викликали вчених, які й забрали кістки.
— А чого ти сказав — здурів? Він що, й справді, теє?..
— Ну! — Панченко посміхнувся співчутливо. — Молодий був, гарячий, доводив кожному, що то прах косміянина. А його — на глузи. Ну, він одному затопив у пику, другому... Десь через рік уже був у психушці. Як його доля потім склалася — не знаю.
Була вже пізня година. В кімнаті додалося прохолоди й запаху коноплі. Сусіда зібрався був налити мені ще чаю, але я відмовився. І він випив його прямо з кухля великими ковтками.
— А геолог? Адже він міг би підтвердити, якщо той, справді, не брехав.
Панченко на мить замислився.
— Точно не пам’ятаю... Здається, радив зачекати, що скажуть учені. Обіцяв навіть, що про це буде надруковано в газеті.
Мене вже знову почало хилити на сон. Панченко причинив вікно, вимкнув світло і довго рипів пружинами ліжка, поки вмостився. Я ще запитав:
— А де зараз той геолог?
— Та невдовзі по тих подіях помер. Чи то від туберкульозу, чи від силікозу.
18
У мені немов би перебував якийсь біологічний будильник, котрий будив мене рівно о сьомій... Ще не розплющивши очі, я подумав, що крім екскаваторника й геолога, мусили бути й інші люди, які бачили знахідку. А саме ті, що загородили місце щитами, і ті, які веліли це зробити. Я збирався висловити свої міркування Панченкові, але його вже не стало. Ліжко було акуратно застелене, подушка підбита і поставлена якось сторч. На мить мені здалося, що нікого тут і не було. А розмова за чаєм наснилась. Так само, як і голі хлопці в лелечому гнізді. Перед світанком я знову бачив їх. Навіть роздивився крила, чорні, як сажа, з червоними капілярами. Вони тріпотіли ними, мов пташенята, що просять їсти.
Кльований уже очікував на мене. Кивнув на чималий стос синьок.
— До ваших послуг... Розріз шахти і гіпсоплани пластів. — Попередив: — Тільки з поверненням.
Я запевнив, що в наступну ж поїздку привезу.
Розгорнув карту розрізу. На ній було нанесено тисячометрову товщу порід, посмуговану де вужчими, а де ширшими пасами вугільних пластів. Там були вапняки, пісковики, аргеліти, якась навіть фауна. Не було тільки гранітів... То на якій же підставі двадцять років тому запідозрили, що десь тут поблизу можуть бути уранові поклади? Адже вони трапляються тільки в супроводі граніту... Отже, мотивація для вилучення замітки з журналу була фальшива.