Якої завгодно реакції на мій вчинок можна було очікувати від Михайлюка, та тільки не подиву на обличчі. Такий же вираз був і в спрямованих на мене Лесиних очах, коли я, звільнившись від "упряжу", вийшов з-під дельтаплана. Ті погляди немов би зняли з мене захисне поле і я відчувся до того знесиленим, що якби тієї ж миті не ліг у траву, то, напевне б, упав. Якийсь час я дивився на них знизу , як на людей, яких колись бачив уві сні, а зараз зустрівся наяву, і не можу тверезо визначити, хто ж вони — відбитки сну чи люди з плоті.
— Волю, волю генеруйте, — долинуло немов крізь запону.
Тієї ж миті розтанув туман, що на час огорнув мене. Очі вловили проміння, яке стелилося над землею, і тоненьку скибку сонця на обрії. Я сів. Тоді підвівся. Ноги тремтіли. У мене був стан, як після сильного психічного потрясіння. Михайлюк пильно дивився на мою голову. Він навіть торкнувся її рукою. Не зводила очей і Леся. Нарешті, отямившись, я вимовив:
— Не встиг сьогодні поснідати... Того, мабуть, і знесилився.
Я й сам вловив у своєму голосі нотки виправдовування. На мить стало соромно.
— Що сталося з вашим волоссям? — озвався Михайлюк.
— А що з ним могло статися? — Я провів долонею по голові.
Тоді Леся дістала з кишеньки крихітне дзеркальце і подала мені.
Глянувши в нього, я мало не скрикнув: волосся в мене було біле, немов сніг.
У цей час підійшов дельтапланерист і, скинувши з плечей упакований апарат, почав оглядати крило Михайлюка. У кволих подувах вітру воно здригалося немов живе.
— Такого я ніде не бачив, — мовив чоловік, не приховуючи заздрості. — Мені не вдалося вийти й на чверть його висоти. — А тоді, дивлячись не мене, сказав: — Ви нібито кудись зникали?..
— То вам так здалося, — відказав я, перехопивши насторожений погляд Михайлюка.
— Начебто й хмар не було... — провадив чоловік. — А ви таки випадали з поля мого зору, й надовго.
Був він одного зросту з Михайлюком, але кремезний. Під сорочкою в строкату клітинку вгадувалися могутні плечі. Попри вік, — йому було за сорок, смагле вилицювате обличчя виказувало хлоп’ячий подив, захоплення і заздрість. Моєї сивини він не помічав. Либонь, тому, що не бачив мене зблизька до польоту.
Виїхали в сутінках. На душі було зле. Я немов би викупався в океані людських страждань. Сіль страждань вибілила мені волосся. Менше за все я думав над тим, як сприймуть посивіння рідні і всі, з ким товаришував. Мене мучив сильний душевний біль, який то підступав клубком до горла, то змушував калататись серце. "Але ж чому?! — запитував у мені вчений літератора. — Кістяк з жувальним апаратом фаланги ти вже бачив. І не злякався... Що ж таке сталося на шостому витку? І що могло б статися на сьомому? Звідки таке психічне потрясіння?"
Поки їхали додому, ніхто й словом не прохопився.
Михайлюк озвався аж тоді, коли ми висадили біля їхнього під’їзду Лесю:
— Нащо ви те зробили?
Я не став вдавати нетямущого, сказав навпрямки:
— Вам загрожувала небезпека.
— А вам — ні?
Я не відповів.
— Великий оракул... — забурчав Михайлюк. — Мене не пощастило переконати, так він зайшов з іншого боку.
Хоча ім’я "оракула" й не було назване, але ясно було, що йдеться про Ткача. Несподівано він запитав:
— Що сталося?
— А нічого. Крім того, що мощі пальнули по мені своєю еманацією. Двічі. І щораз я ніби провалювався в часі. А може, то мені відбивали памороки і я опам’ятовувався лише за кілька годин... Втім, я таки кудись зникав. Це помітив навіть ваш колега.
— Відчували якісь страждання — фізичні, психічні?
— Фізичні я швидко подолав. А от психічні, точніше душевні... Власне, то було потрясіння, адекватне такому, якби я довідався, що за якусь мить вимер весь мій рід: батько, мати, брат, сестра, тітки й дядьки, всі їхні діти й онуки. І залишився жити тільки я... Аналогія ця спала на думку вже по дорозі додому, а тоді ні над чим таким я не замислювався. Просто нестерпно боліла душа.
— Ви піднялися вище, ніж я минулого разу?
— Авжеж.
— Помітили на мощах якісь нові деталі?
— Цього разу на них не було й сліду корозії; їх ніби дбайливо протерли клоччям, просякнутим мастилом. Більше — нічого особливого. Хоча, стривайте, одну деталь я таки помітив. Зуби, а точніше жувальний апарат фаланги, були стерті під самі ясна.
Під’їхали до гаража. Михайлюк вимкнув ключ запалення. Враз погасли фари і настала тиша. Виходити не поспішав.
— Сірошенко — це той дельтапланерист, — озвався по часі, — казав, що летів слідом за вами і навіть зробив коло на цвинтарі, але й словом не прохопився про міраж. А мусив його бачити, хоча б у вигляді іржавих останків. Зір у Сірошенка кращий, ніж у нас із вами. Працює-бо слюсарем-лекальником на заводі.
Михайлюк вийшов з машини. Відчинив гараж. Тоді з моєю допомогою розстелив на підлозі полотнище крила і став пересипати його нафталіном. Затим скрутив у тугий сувій і запхав у чохол.
— Так надійніше, — посміхнувся. Тоді запитав: — А ви б могли піднятись вище?
— Авжеж. Тільки пора вже була вечірня...
Михайлюк зголосився відвезти мене додому. Він весь час мовчав і тільки біля під’їзду озвався:
— Як же ви поясните рідним своє посивіння?
— За тиждень, поки буду у відрядженні, щось вигадаю.
На тому ми й розлучились.
А десь за дві години в моїй однокімнатній квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояв Михайлюк.
— Не очікували? — Він втупився в мою голову тепер уже при світлі стоватної лампи. — Я на хвилинку. Візьміть. Це фарбник для волосся. Дає русявий колір, як у вас був... Інструкція на пакеті. — Повагавшись, додав: — Не слід травмувати батьків.
Таким я Михайлюка ще не бачив. Він завжди був офіційним, діловим, мав гострий погляд. А тепер став якимось домашнім. Ніби забув одягнути маску, яку накидав разом із верхнім одягом, коли збирався на люди... Оглянувши моє холостяцьке житло, в якому було менше ладу, ніж у нього в гаражі, Михайлюк пішов. Тільки тепер я помітив, що на ньому були не випрасувані штани й сорочка, як завжди, а синій спортивний костюм, в якому він, напевне, ходив удома.
17
Вакуленко, з яким я часто їздив у відрядження, навчив мене ставитись до поїздки в міжміському автобусі, як до подорожі. Ми з ним, бувало, виходили на кожній зупинці, випивали в буфеті чогось прохолодного, заглядали до газетного кіоску і по часі знову всідалися в м’які крісла. В дорозі не базікали. Вакуленко любив покуняти, а я, відкинувши спинку сидіння, обмірковував сюжет чергового твору. Бувало, за шість годин їзди у мене вимальовувалася новела, яку потім залишалося тільки записати. З тим приходив добрий настрій. Я плескав колегу по плечу, називав Вакулою. Він, виспавшись, жартував у відповідь, щоправда не завжди влучно і делікатно (об’єктом його дотепів були переважно жінки). Ми йшли шукати готель, а, влаштувавшись, поспішали до кінотеатру. Таким чином, день, приречений на марноту, ставав плідним і приємним.