Дельтаплан підносив і мене все вище й вище. На черговому колі я знову побачив руді мощі, дещо збільшені... Я міг би повторити оповідь Михайлюка. Крім одного — він нічого не казав про світне мерехтіння. А воно існувало. В ореолі того ряхтіння сталевий кістяк скидався на мурашину матку, довкола якої метушились її діти. А часом здавалося, що то опалесцирує мастило на вороненій поверхні.
День згасав, земля спливала сутінками. Михайлюк, розірвавши коло, в якому він кружляв над химерним об’єктом, поплив на Маринину гору. Я — слідом.
...Сутінки дедалі густішали. З-над яру розтікався туман. Ми, не перекинувшись і словом, заходилися поспіхом складати дельтаплани. Коли ж вони, вже спаковані, лежали на задньому сидінні, я озвався:
— Що то за еманація навколо об’єкта?
— Не знаю, — відказав Михайлюк. — Минулого разу її не було.
Він запустив двигун і, очікуючи, поки прогріється, зауважив:
— Схоже на роювання комах, тілом яких є світло.
Я сказав про свої асоціації, на що він погодився:
— Справді, ті сполохи однаково можна вважати і міріадами сонячних зайчиків, і мерехтінням крил комах. — Поміркувавши, додав: — Як і безліччю коротких блискавок.
Наступного ранку ми зустрілися з Михайлюком на інститутському подвір’ї. Уздрівши мене, він хряснув дверцятами свого авто й поспішив назустріч.
— Зайдіть, — мовив стримано.
Передусім Михайлюк запустив прозвучувач порід, а мені мовчки ткнув ролик фотоплівки... На перших кадрах виднілися чіткі обриси балки з клубами туману на дні, загорожа кладовища, могилки. Далі з’явилася сіра квадратна пляма, яка від кадру до кадру збільшувалась і водночас світлішала. Останні кілька кадрів були практично засвічені. І — жодного натяку на те, що бачили ми.
— Враження таке, — озвався я, — що об’єкт радіоактивний. Але випромінювання стає інтенсивнішим із віддаленням від нього.
— Авжеж, — погодився Михайлюк. — Нісенітниця якась.
Мить він мовчав, а тоді, глянувши на годинник, сів до столу і взяв телефонну трубку.
— Алло, а Нелю Павлівну... — сказав, набравши номер. — Це ви і є?
Він назвався, і запитав, чи готовий аналіз глини.
— Отже, готовий... — В голосі вчувалося нетерпіння. — Якщо можна... — Він закрив рукою мікрофон і сказав:
— Зараз знайде журнал. — По миті — знову в слухавку: — Ага, слухаю... Що, що? Скільки?
Якийсь час Михайлюк уважно слухав, а тоді запитав:
— А ті дві проби чорнозему? — Він знову зачаївся, слухаючи. Нарешті озвався: — Дякую. Можете виставляти рахунок.
Я давно помітив, що прочитати щось на обличчі Михайлюка було не так-то просто. І цього разу він здавався заклопотаним — не більше. Повагом відсунув телефонний апарат аж під стіну, на якій висіла кольорова вирізка з журналу, і тільки тоді обернувся до мене:
— Свинцево-мідна аномалія. А точніше: в глині тій шістдесят відсотків свинцевих і п’ять відсотків мідних сполук. Решта — глинисті компоненти.
— А що то за чорнозем, про який ви питали? — поцікавився я.
— Проби землі за межами глинища. Але в них нічого подібного не знайдено, звичайний, фоновий, склад алюмо-силікатів і гумусу.
Несподівано Михайлюк знову підсунув до себе телефонний апарат, заходився швидко набирати номер.
— Ало, Нелю Павлівно, це знову я. А у вас там радіоактивність порід заміряють?.. То запишіть у рахунок і цей аналіз. Коли зможете?.. Та всього ж три проби... Ага... Буду вдячний.
Коли, десь за годину, я знову зайшов до Михайлюка, він уже мав заміри радіоактивності.
— Лише слабке відхилення від фону, — зустрів мене такими словами. — І в глині, і в чорноземі.
— Але ж на плівці місце глинища засвічено! — здивувався я.
— Отож-бо, — стримано погодився Михайлюк. — Але радіоактивність тут ні до чого. Бо якби тому була причиною вона, то, по-перше, засвітилася б не частина кадру і не кадр, а вся плівка, а, по-друге, за такої інтенсивності випромінювання, від якої нейтралізується світлочутливий шар, ми б там попадали, як підстрелені. І знову ж таки: порушуються закони перспективи — об’єкт у кадрі займає тим більше місця і тим сильніше засвічується, що далі від нього перебуває спостерігач.
Запала довга мовчанка. Михайлюк, притуливши один з навушників до вуха, вдавав, що дослухається до роботи прозвучувача.
Я озвався:
— Підведемо підсумки, Антоне Кузьмовичу. Ми хотіли перевірити, чи не химеру якусь ви спостерігали, літаючи над кладовищем. Ми встановили, що об’єкт, а ліпше сказати — феномен, таки існує. Підтвердження тому: по-перше, — візуальні спостереження двох людей, по-друге, засвічені місця на фотоплівці, по-третє, свинцево-мідна аномалія, по-четверте, невідомий тип випромінювання, що діє лише по контуру глинища, а ще додайте дивну еманацію довкола скелета... Висновок: феномен потребує детального вивчення. Удвох нам з проблемою не впоратись.
Михайлюк поклав на стіл навушники і подивився на мене не дуже привітно.
— То що ви пропонуєте?
— Описати все це...
— ... І надіслати в газету, журнал чи, може, на телебачення... А тільки під якою рубрикою? Марення сивої кобили? — Він був не те щоб знервований, а скоріше заклопотаний. І роздратування в голосі адресувалося не так мені, як набіглим обставинам. — А щоб більше розпекти публіку додамо, що скелет той не з кістки, а з вороненої сталі, а, може, з хітину, і череп у нього армовано не зубами, а жувальним апаратом фаланги...
— Я не те хотів сказати... Я — про доповідну записку в Академію Наук...
— Краще вже в газету. Принаймні там сприймуть це як розиграш. А в Академії з нас просто посміються.
— Але ж самим нам не впоратись, — зауважив я примирливо. — Чи, може, ви маєте якусь гіпотезу?
Мій діловий тон подіяв. Напруженість на худорлявому лиці колеги розтанула. Він промовив:
— Як усе проаналізувати, то напрошується думка, що віддаляючись по вертикалі від глинистої латки, ми наближаємось до якогось оптичного фокусу, в якому скелет бачиться таким, яким він є насправді. А тільки: скелет то, а чи його проекція? Якщо ж проекція, то звідки: з глибин землі чи з космосу?
— А, може, то проекція з минулого? Або з майбутнього?
Ясні очі Михайлюка затуманило. Він немов би відгородив свою свідомість від моєї, аби на самоті осмислити мої слова. Але тільки на мить. Бо світло-карі очі його знову стали блискучими й глибокими. У них навіть майнула лукавинка.