— За ніщо потрапив,— од казав Зінько.— Хтось убив чоловіка, а мене винного зроблено.
— Овва! А ти хіба його не вбивав?
— Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! — одмовив палко Зінько.
— Ф'ю-ф'ю! — засвистів чорний рештант.— Кожен, братику, перед слідствувателем каже, що він не винен, бо нікому не хочеться на Сибір мандрувати, а тут інша річ. Ми це діло добре знаємо — нас не одуриш.
— Я й не думаю вас дурити.
— От штукар! — сказав той-таки рештант із великою чорною бородою.— Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а він одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!
Чорний рештант зареготав, за ним іще дехто. Зінько сидів то червоний, то білий як крейда. Він бачив, що'не впевнить цих людей, що даремні будуть усі його слова: звикши самі брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й іншому не йняли віри. 0Зінько замовк, але всі ці люди стали тепер йому Такі огидні!..
Він жив серед їх тихо, ні з ким не сварився, та ні з ким і не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вій з того був радий вельми, сидів собі в темному куточку та думав свої тяжкі думки... А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти і часто за їх лаялись, а то й бились, оповідали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну і горілки і часом бували п'яні. Якось трапилося, що один рештант програв другому півкварти. Добули її й постановили випити гуртом — усім тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був і Онисько — той молоденький білявий хлопець з сірими очима, що задавив дитину. Випивши дві чарки, він трохи сп'янів і сидів похнюпившись, спустивши вниз руки.
— Чого розманіжився? — штовхнув його рештант, що сидів біля його.— Ех, ти! Пити не вмієш... Уже й п'яний!
— Я не п'яний...— озвався якимсь плачучим голосом парубок.
— Ну, а чого ж ти розквасив губи?
— Сумно...— відказав тим самим голосом napyбoк.
— Сумно! Ха-ха-ха! — зареготалися п'яні рештанти.— До мами схотів? Чуєш?
І вони почали його смикати, штовхати...
— Одчепіться!.. Душа моя не терпить... Ой, важко мені!.. Ой, тяжко!..
Він обхопив себе руками за голову і хитав нею, приказуючи:
— Ой, горечко ж мені!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж мені робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!...
— Що озивається, ти, рюмсало?
— Воно... як янголяточко... А я ж його задавив... А я ж... Ой боже!..
— Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дівкою дитину, дак і нехай буде дитина, а то ще давити! — казав той палій, що підпалив село.
— Та хіба ж я хотів?.. Та я ж і не думав того робити... та я ж...— Парубок уже плутав, хлипаючи.
— Та чом же ти її не взяв? — питав палій. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тоді відказав:
— Я б її узяв... Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлів... а мій батько багатир на все село. Каже мені: "I в голову собі того не клади, щоб Химку сватати. Ніколи того не буде!" А мій батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив... усе ходив... бо так і порива... Ну, а то раз я на баштані був... баштан стеріг... Прибігає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" —"Чого ти?" —"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловіка вб’є, а мачуха ще його й піддрочує... Ну, там у курені й народилася дитинка... Взяла його Химка, положила до себе на коліна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химці з їм додому прийти. "Я,— каже вона,— піду в город".—"Як же ти підеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе візьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далі як почала мене клясти!.. І жаль мені її, і вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,— кажу,— не клени! Хіба мені самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пішов, та взяв собі другу, та й житимеш із нею вік свій у добрі та, в щасті!.. А я ж піду попідтинню!.. Та мені ж через його тільки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобі сонце праведне не світило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалів мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила мені на коліна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,— як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе,— кажу,— прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов... А воно... бідненьке... і не... писнуло... і притихло... Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить... І не ворухнеться... Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тоді знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то і дух із його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили — трохи не до світу... а тоді... закопали його... От так... От і все...
— Ну, а як же довідались?
— Собаки вигребли та й витягли... Ой боже мій!.. Боже мій... оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
І парубок ізнову почав хлипати, а його великі сірі очі зайшлися сльозами. Рештанти всі притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
— Чортбатьказна-що! Слухають того плаксія!.. "Писціть! писціть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!
І, покинувши парубка, взялися знову до горілки. Але з того часу чорний і просвітку не давав Ониськові. Тільки зуздрів, що той сів собі в куточок або просто замовк, нічого не говорить,— зараз починав:
— А що? Вже пищить? Га? Пищить?
У безщасного від того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сірі очі туманіли... А чорний, незважаючи на те, знущався:
— Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантів іноді казав:
— Та ну-бо, годі! Чого ти причепився до його?
Здебільшого ж не зважали на те. Чорного всі боялися.
Одного разу, під час такого мордування, Зінько вже не стерпів більше. Він підійшов до чорного і промовив тремтячим голосом:
— Не кажи йому цього!
— А тобі яке діло? Ти що за пан? — визвірився той.
— Таке мені діло, що ти його мучиш. От же не муч!..
— Чи ба, який милостивий! — зареготався чорний.— Плювать мені на тебе! Хочу казати й казатиму!