— А тобі нащо?
— Чоловік мій там сидить...— промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.
— Чоловік?.. Гм... а чого ж він там сидить?
— Ні за що...
— Авжеж, ні за що!.. Знаємо вас таких! Обікрав або вбив — та й ні за що! Шахраї прокляті!
Поліціянт лаявся, бо був гнівний (від старших йому сьогодні добре впало), а з гніву вкинув зайву чарчину, а надто хотів повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й він з такого ж села, як і вона.
— Падлюки!.. Злодії! Путящому чоловікові спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже відбігла, а він усе не вгавав.
"Боже мій! — думала собі.— Що ж це мені робити? Да тут такі люди, що я не допитаюся!.. Ой ні, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довідаюсь. Попитаю ще панів".
Назустріч біг якийсь панок із ціпочком у руках. Озвалася до його, але він і не спинився навіть. Вона пішла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дівчину в темній сукні, з книжками в руках.
— Здорові були, панночко!
Білявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очі були ласкаві, і Гаїнка недаремне оповідала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простісінько до острогу.
Високі товсті мури оградою, а за їми здорова біла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
— Отут моє серденько гине, як квіточка в льоху попідземному!..
Перед великою залізною брамою стояв солдат. Підійшла до його, вклонилася:
— Здорові були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь і одвернувсь мовчки.
— Я до вашої милості... Солдат мов не бачив її.
— Тут мій чоловік у тюрмі сидить...
Він не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Він подивився на його, повагом заховав у киціеню, тоді повернувсь до неї й промовив:
— Ну?
— Адже це острог?
— Ну?
— Тут мій чоловік сидить... Зінько Сиваш...
— Ну?
— Пустіть мене побачити його!
— Гм... Дурна баба!.. Проходь далі, тут так не пускають.— І одвернувся.
— А як же тут пускають? Скажіть, спасибі вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срібну грошинку. Заховавши й цю, він повернувся:
— Твого... Зінька, чи як там його? Судили вже чи ні?
— Ні...
— Ну, дак треба бумагу від слідствувателя,— тоді й пустять.
— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
— Дурна баба! Кажуть тобі: принеси бумагу від слідствувателя, тоді й пустять... А тепер — марш собі, не стій тут, не можна!..
— Да де ж слідствуватель живе хоч би мені знати!..
— Не моє діло!.. Геть ізвідси, бо не можна!.. Геть, кажу тобі!..
Гримнув так, що Гаїнка аж відбігла злякана. Ішла вулицею й думала: "Коли б послав мені бог ізнову таку панночку, щоб вона мені розказала, де той слідствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан і розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Підійшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,— вона їм розказала...
— Буде тут вибігати такий писарчук, викликати нас... кого, значить, слідствуватель кличе, дак він того викликає... дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сіла. Незабаром вибіг і писарчук:
— Сидір Харченко!
Один чоловік устав і пішов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
— До вашої милості...
— Чого тобі?
— Мені чоловіка побачити.
— Якого чоловіка?
— Мого... Зінька Сиваша... він у острозі... .— А! ну, добре... посидь тут, підожди!.. Вона сіла ждати. Довго ждала....У же всі люди перейшли, тільки двоє зосталося, уже й сонце підбилося вгору та й униз почало сідати,— вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибігав, але все одно від його чула:
— Підожди!..
— Знаєш що, молодице? — сказав один чоловік.— Я вже бачу, що з твого діла нічого не буде: оце нас покличуть, а тоді писарчук вибіжить та й скаже: приходь завтра,— слідствувателеві ніколи сьогодні!
— Ой боже мій! — злякалась Гаїнка.— А що я робитиму? Мені ж треба сьогодні!
— Та що робити? Півкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слідствувателеві про тебе, дак той і покличе. А то й три дні ходитимеш, то нічого не буде.
Гаїнка послухалась і вкинула півкарбованця в руку... Її покликано до слідчого.
— Що тобі?
Вона низько-низько вклонилася:
— Паночку, чоловіка хочу побачити. Зінька Сиваша... пустіть!..
— Не можна його бачити. Вона так і похолола.
— Не можна бачити,— сказав слідчий,— бо він дуже впертий, ніяк не признается.
— Та як же йому признаватися, пане? Він же не винен!..
— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тоді й пускатиму до його родичів. А тепер — ніякі
— Паночку! Змилосердіться!.. Помилуйте!..
— І не проси, й не кажи!.. Іди собі!.. Слідчий повернувся та й пішов з хати...
Пізно ввечері вернулася додому Гаїнка. Увійшла в хату, не роздягаючись сіла біля столу та й похилилась на його.
— Дочко! Дочко! Що тобі? — злякалася мати.— Що тобі сталося? Чи ти бачила Зінька?
— Не пустили, мамо... кажуть: не признається... Як признається, що він вбив Грицька, тоді пустять...
— А бодай же й вони самі, і їх діти такої ласки від людей зазнали!...
А Гаїнка тільки стогнала...
Поки отаке робилося в Сивашевій хаті, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
— А що, Остапе, чути за твого зятя?
— Та той такий мій зять, що хоч би його в мене й зовсім не було.
— Ну, одначе, що ж саме за його чути?
— Да така чутка, що вже й не вернеться.
— Ну, таке діло... А що ж тоді твоя дочка? Адже вдовою буде...
— А буде...
— Знаєш що, Остапе, я тобі скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
— Як то?
— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю,— що він до Гаїнки прихильний... От би тоді вдвох діла робили!..
Остап подумав...
— Треба підождати суду.
— А заведено! Дак виходить — так?
— Нехай буде й так.