І чому він цього не зробив? Побоявся кари? Та ніяку ж кару не було б так тяжко відбувати, як самому тепер каратися!
Занапастив брата, посиротив його діти і занапастив ще чоловіка — Зінька...
Не міг ночами спати. Цей страшний труп, з обвислими вниз головою й руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед себе, аби зостався на самоті в темряві. Бачив так, мов справді він був тут, висів. Парубок уставав, сідав на постелі та, обхопивши коліна руками, сидів і дивився на труп, а в голові в нього як молотом стукало два слова: "Убив брата! Убив брата! Убив брата!.."
Тільки два слова!.. Боже! Тільки два слова, два словечка, а чого ж вони так його мордують, так печуть, що йому хочеться вибігти насеред села й гукнути на весь світ: "Я вбив брата!.."
І ледве задрімає, а вже знов мов щось його штовхне, і він стрепенеться, і вже перед їм випливають із туману сіни, і серед сіней — він, брат...
Одного разу він молотив. Ціпи влад токотіли по току: так-так-така!.. так-так-така! І враз, замісто того "так-так-така", Іван зовсім виразно почув, як ціпи говорять: "Убив брата! Убив брата!" — так, аж вимовляють. Глянув на снопи, аж там замісто снопа лежить Грицько мертвий. Скрикнув, кинув ціп і втік.
Тієї ж ночі він нишком викрався з дому та й пішов на кладовище. Мов злодій, ховаючись попід тинами, перейшов улицями, вийшов за село. Місяця не було, тільки зірки поблискували на темному небі холодним неприхильним блиском. За їх світом Іван добачив уже перші крайні хрести на могилах. Увійшов серед їх. Боявся попереду бувати на кладовищі. Раз якось з парубками, та й то чогось моторошно було... А тепер ішов сам і не боявся. Його вело те, що страшніше за всякий страх. Блукав поміж могилами й хрестами, вишукуючи того невеликого дубового хреста. Холодні зорі присвічували йому з ворожого почорнілого неба. Знайшов.
Ось під цією купкою землі Грицько замордований лежить.
— Грицю, братику! Чи чуєш ти мене?
Не озивається.
Припав до землі, обняв могилу руками.
— Грицю, братику, чи чуєш ти мене? Озовися до мене, бо гину, нема моєї сили!
Він бився головою об землю, він цілував її, він благав:
— Прости мені, мій братику, мій порадничку добрий! Прости мені, що тобі муки завдав, твої дітки маленькі посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно так буде, то я б же світ за очі лучче пішов, ніж щоб оте сталося!.. Та моїй же карі і краю нема!.. Та тобі ж, братіку, і гріхи бог простить за таку смерть, а моя мука і на цім, і на тім світі!.. Та ти ж, братику, у раю з богом будеш пробувати, а я ж у смолі кипітиму! Та прости ж мені, мій ріднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо душа з тіла виходить! Та прости ж! Та помилуй же!..
Слова уривалися, мішалися з риданням. Знеможена, змордована душа билася, як пташка в кігтях у кішки,— от так вона билася в пазурах у тієї муки несьогосвітньої.
Високе й широке небо простилалося над великою й широкою землею. А на землі, в темряві, під маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловік і благав собі спокою:
— Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б твої й слідочки цілував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тільки прости!.. Ой, лучче б я сам тут ліг, легше мені було б!.. Як тепер мені каратися!.. Ой, міри ж нема тій карі!.. Не витерпить моя душа... гине... Братику!.. Грицю!..
Благання вмирали без одповіді. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось угору, мовчало чорне небо. Холодні, ворожі блискали зірки.
Ніде — ні серед того широкого неба, ні на цій великій землі — він не міг знайти спокою.
Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою,— приходила втома.
Врешті все затихло. Тільки знеможене тіло ще лежало, припавши головою до купки землі. Чорні хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. Стояли й дивились мовчки, довго...
Підвівся, пішов...
Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше після тієї страшної ночі, заснув як треба,— так твердо, що нічого не пам'ятав і не чув, аж поки його збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсім спокійний. Смутний та спокійний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий, третій, тиждень... Усе однаково: мара вже не приходить, на душі смуток, але й упокій...
"Ой братику! Невже ти мене простив?"
Так проминув місяць. Іван аж поздоровішав. Спав добре, усе як треба робив, тільки на Панаса й зглянути не міг. Нанявся в економію, щоб не бачити його. Нічого — й там можна жити, не турбує його.
Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. І враз почув, що його мов імпетом кинуло: ш-шморг!
Підвівся, сів і прислухавсь: ш-шморг! От зовсім як вірьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?
Почав прислухатися дужче — і зовсім виразно чув, як вірьовка знову: шморг!.. І не чуть... А тоді знов...
Невпокій обнімав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже він дуже добре знає, що так саме, точнісінько так шморгнула вірьовка тоді, там...
Он-он-он... він уже бачить: із темряви виступила бантина, а через неї перекинуто віжки... Шморг! Віжки потяглися вгору, а на кінці їх заколихалося щось довге, важке... Грицько...
І він колихався, перед їм у темряві з обвислими руками... Іван розумів, що це не Грицькові сіни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини... А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, і Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навіть ту смужку крові, що витекла йому з уст по бороді за комір.
Іван не скрикнув, не схопився. Він тільки трусивсь увесь і дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз... ра-аз... ра-аз...
І зрозумів, що все знову вернулося...
З того часу міг спати тільки звечора. Після півночі шморгала по бантині вірьовка, і він прокидався. Лежав і дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз... ра-аз... ра-аз...
Він звівся нінащо. Ходив, як мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нічого... Вночі — щоночі, а вдень — ні. Тільки людей боявся, тікав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: "А що, і цієї ночі був у тебе Грицько?" І того питання він через щось боявсь іще дужче, ніж Грицька...