Ех, коли б дістати хоч шматочок тієї таємничої речовини! Отоді б усі заметушилися, забули б про ігно-рацію. "От Ярковий! Історичне відкриття! Даремно не прислухалися до його слів, ах, як негарно вийшло!"
Раптом зазвучав екран обов’язкового каналу зв’язку. Никифор закляк, Віра обернулась до срібного пря-мокутника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде обличчя секретаря місцевої Ради Моралі й Етики.
— До уваги всієї комуни! — промовив секретар. — Науковий працівник Никифор Ярковий досі не ви-знав своєї провини. Рада Моралі й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що після третього попередження, згідно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рішення про усамітнення його на те-рені Гренландії.
Никифор стиснув кулаки:
— Чула? Погрожують! Та мені в Гренландії було б краще, аніж тут. Але вони ще пошкодують… —Забігав по кімнаті, затим звернувся до притихлої Віри: — А ти чого зіщулилась? Засуджуй мене, картай, ігно-руй!
Віра поглянула йому в розчервоніле обличчя:
— Заспокойся, Ник. Ситуація серйозна, треба все зважити… Я ж тобі не договорила про грот. Полюс же не в гроті, а за шістсот метрів у надрах гори, так що експедиція наша сама собою…
— Що?! — Якусь хвилину він не міг вимовити й слова, а тільки дивився на неї. — Шістсот метрів… І ти гадаєш, мене злякають оті метри? Помиляєшся!
— А я б радила послухатися попередження…
— І що?
— Ну, зрозумій же, Ник, для тебе ж буде краще.
— Ну, що ж… Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподівався…
Віра підвелася і підійшла до нього з відкритим поглядом.
— Ти не зрозумів. Ми будемо разом. Адже тобі потрібна моя допомога?
Никифор мовчки обійняв її за плечі.
XIX
Стугонить, лютує пурга.
Віра здригається, їй здається, що й "Електрон" дрібно тремтить від холоду. За ілюмінаторами — суціль темінь, по них шмагають без угаву сніжні нагаї. У голові гуде, скроні стискує тупий біль. Віра чує важке Нико-ве дихання і шепоче:
— Ник… Ти чуєш, Ник?..
Він щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нарешті в його руці спалахує ліхтарик.
— Жива?
— А ти?
— Я живучий…
Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.
— Та-ак… — каже Никифор. — Це ще добре, могло бути й гірше.
— Будемо сподіватися, що тепер піде на краще.
— Ще Прометей дав людям… сліпу надію.
…Велика червоняста куля сонця сховалася десь за далекою Африкою, коли вони, подолавши води роз-бурханого Індійського океану, наблизилися до полярної снігової пустелі. Вона зблиснула крижаною стіною, освітленою прожекторами, об підніжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водяні вали, дроблячись, пінячись у німому ревищі.
Віра сиділа за спиною в Никифора (він як прикипів до пульта управління) і через його плече дивилася в передній овальний ілюмінатор. Панорама розгорталася непривітна, сувора. Дівчина зіщулилась, відчуваючи фізично, вочевидячки свою слабосилість супроти стихій природи.
— Тримайсь, Віруню! — вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього пополотніло.
Тієї ж миті "Електрон" шугнув у чорне провалля антарктичної ночі. Отут і почалося. Апарат шпурляло, як скіпку. Ник намагався знайти сприятливу повітряну течію, то пірнав униз, то кидався вгору, з острахом фік-сував моменти, коли кермування вислизало з-під контролю і "Електрон" опинявся під владою стихії. І чим далі пробивалися в глибину континенту, тим частіше це траплялося. То їх струшувало так, ніби вони котилися по камінню, то перехиляло набік, а одного разу "Електрон" перекинувся догори дном. Тоді Никові ледь удалося стабілізувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Ілюмінатори затягло памороззю, апа-ратура з трудом дотримувала висоти, прилади розпачливо мигали, немов благаючи про допомогу. Після того, як буря вдруге перевернула апарат, Никифор вирішив іти на спуск. Не вічно ж отак лютуватиме хуртовина. Але тут низові потоки повітря внесли свої корективи — "Електрон" ударився об сніг, прокотився трохи і застряв…
— Не дуже гостинна зустріч, — обізвався Никифор. — Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.
— Не смій! Чуєш, Ник, не смій! Спочатку одягни костюм з обігрівом. І маску.
Віра, ставши на коліна, почала перебирати тюки, безладно розкидані по борту. Нарешті знайшла. Ники-фор нехотя одягся.
— Ти ж далеко не відходь, — просила Віра.
— Добре, добре, ти не хвилюйся.
Люк тепер був угорі, і поки Никифор видерся крізь нього, дике ревище пороснуло снігом у кабіну. Там стало так холодно, що Віра й собі надягла костюм з обігрівом.
Минуло, може, з півгодини, а Ник не повертався. Вірі ставало жахно на душі. Здавалося, вона одна тут на всьому континенті, серед снігів, буран засипле її, поховає живою, і ніхто не прийде на допомогу. Ввімкнула антену і одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. Прислухалася — стукають у люк. Невже заклинило? Мерщій намацала кнопку, втопила її різким натиском — люк почав одсуватися, поволі, з натугою, але все-таки отвір більшав і більшав. Никифор завалився всередину, як лантух.
— Розумієш, руки так закоцюбли… — говорив, розтираючи пальці.
— А що я тобі казала?
— Ну й температурка…
— Дійсно, краще було б уже розтопити цю кригу!
— Ну, що ти! Таке й скажеш… Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонію природи треба обачно, бо наслідки можуть бути трагічні.
"Ах, — думала щулячись Віра, — які б там не були наслідки, аби тільки не так холодно…"
— Що ж ти там побачив, Ник?
— Треба підкопати сніг, щоб "Електрон" став на днище. Лопата є? Ось трохи зігріюсь і вийду.
— Лопата? — Віра наморщила лоба. — А от лопати й нема…
— Оце експедиція! Всього понабирали, а лопати не взяли! Ех, нікому провчити нас!
Мовчки взявся за налагодження освітлення, перевірив автоматичні запобіжники, перехідні колодки, трансформатори — все наче ціле, а світло не з’являлося. Може, від удару пошкодились лампочки? Никифор сопів, чмихав і зітхав: отак і передбачай непередбачене! Чого-чого, а такої посадки він не сподівався.
— А чи не викликати допомогу? — обережно спитала Віра, — Увімкни антену, Ник, справді, так буде краще.
— Уже й допомогу… Зажди трохи, самі виберемось.