На жаль, кузен Бенедікт не тільки крикнув, злякавши мантікору, а ще й чхнув, чим потряс її сідало. Він [271] швидко підніс руку, стис пальці в кулак, але вхопив тільки кінчик свого носа.
— А бодай тобі! — вигукнув він.
Проте вчений умить схаменувся, і дальша йрго поведінка могла б правити за чудовий приклад самовладання.
Кузен Бенедікт знав, що горбкувата мантікора майже не літає— вона перепурхує з місця на місце або бігає. Тож він упав навколішки і побачив дюймів за десять од свого носа чорну цятку, яка промайнула в сонячному промінні.
Мабуть-таки краще спостерігати за мантікорою під час її вільного лету. Аби тільки не згубити її з очей!
"Якщо я спіймаю її зараз,— думав кузен Бенедікт,— то можу розчавити її. Ні! Я поповзу слідом за нею! Я вивчатиму її в природних умовах! Я милуватимусь нею. А спіймати ще встигну!"
Чи слушно міркував кузен Бенедікт? Хтозна. Проте хоч хай там як, а вчений, опустивши носа мало не до землі, мов пес, що йде по сліду, поповз навкарачках за рідкісною комахою. Через якусь мить він уже був надворі і поповз під спечним полуденним сонцем. А ще через кілька хвилин учений опинився під самісінькою огорожею факторії Алвіша.
Як поведеться мантікора далі? Перелетить через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по цей бік? Ні, не така у мантікори вдача — кузен Бенедікт добре знав навички цих жужелиць. Тож він повз, мов ящірка, за рухливою чорною цяткою.
Раптом на шляху мантікори постав широкий отвір кротової нори. Комаха недовго думаючи рушила в цю підземну галерею. Ці комахи полюбляють повзати темними ходами. Кузен Бенедікт злякався, що мантікора втече від нього. Та, на його превеликий подив, кротова нора була рівною галереєю футів зо два завширшки. Крізь неї було неважко пролізти такому сухорлявому чоловікові, як наш ентомолог. Кузен Бенедікт кинувся в нору із завзяттям такси(113). Захопившись переслідуванням, він не помітив, що, "зарившись у землю", опинився під огорожею факторії. Кротовий хід з'єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. Через півхвилини кузен Бенедікт виповз із факторії на волю. Та
(113) Такса — порода мисливських собак. З ними полюють на звірів, які живуть у норах — лисиць, борсуків тощо. [272] він не звернув на це уваги: він думав тільки про чудову комаху, яка вела його за собою.
Проте мантікорі вже, мабуть, набридло мандрувати пішки. Вона розсунула надкрилля й розпростала крильця. Кузен Бенедікт, відчувши небезпеку, підніс руку, щоб накрити комаху долонею, та ба! Дз-з-з! Мантікора полетіла геть.
Розпач ентомолога годі описати. Але мантікора не могла залетіти далеко. Кузен Бенедікт скочив на ноги, роззирнувся довкола й кинувся до комахи, простягти вперед руки.
Мантікора кружляла в нього над головою.
Може, покружлявши над його скуйовдженою чуприною, вона знов сяде на землю? Було схоже, що мантікора зробить саме так.
Та, на лихо бідолахи-вченого, Алвішева факторія, розташована на північній околиці Казонде, межувала з лісом, що розкинувся на багато миль. Якщо мантікорі заманеться полетіти під шатро дерев і пурхати там з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією покласти її в бляшанку як найціннішу прикрасу колекції.
На жаль, так і сталося! Покружлявши, мантікора знов сіла на землю. Кузенові Бенедікту пощастило помітити, де сіла комаха. Він миттю став навкарачки. Але мантікора вже не бігла, а пересувалась короткими стрибками.
Кузен Бенедікт, геть знеможений цією гонитвою, з подряпаними до крові колінами й руками, стрибав слідом за мантікорою. Він кидався то праворуч, то ліворуч, простягаючи руки, щоб зловити її. Він бив долонями напечену сонцем землю, мов, плавець, що пливе наввимашки.
Та все даремно!, Його руки хапали порожнечу. Комаха, начебто бавлячись, тікала від нього. Нарешті, діставшись до зеленого лісового шатра, вона знялась у повітря, зачепила кузена Бенедікта і зникла, глузливо продзижчавши в нього над вухом.
— А бодай тобі! — вдруге вигукнув кузен Бенедікт.— Втекла! Невдячна комашина! А я ж призначив тобі найпочесніше місце в моїй колекції! Ну, начувайся! Не втечеш од мене! Буду тебе переслідувати, доки спіймаю!
Прибитий невдачею, ентомолог забув, що з його короткозорістю шукати мантікору серед зеленого листя [273] — марна справа. Та він уже не володів собою, нестямившись з досади й гніву. Він, тільки він винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив мантікору, а не "вивчав її поведінку в природних умовах", то нічого цього не сталося б і він уже мав би цей чудовий екземпляр африканської жужелиці, яку недаремно назвали йменням казкової істоти з людською головою й тулубом лева!
Кузен Бенедікт зовсім розгубився. Він і не помітив, що через цю непередбачену пригоду вибрався кротовим ходом із факторії Алвіша на волю. Він бачив тільки, що перед ним ліс — а десь там у лісі його мантікора! Він будь-що повинен впіймати її!
І вчений біг дрімучим лісом, не усвідомлюючи того, що робить. Скрізь йому ввижалась його дорогоцінна мантікора. Метляючи своїми довгими руками, міряючи землю цибатими ногами, він наосліп мчав уперед, чимось схожий на велетенського павука-косарика.
Куди він біжить, чи знайде дорогу назад і чи взагалі знайде,— це анітрохи не турбувало кузена Бенедік-та. Ще менше думав він про зустріч з тубільцями.
Отак він забіг у ліс на добру милю.
Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота й кинулась на вченого. Вона схопила його однією рукою за комір, другою за штани і, не давши спам'ятатися, потягла в хащі.
Так кузен Бенедікт утратив нагоду стати найщасли-вішим з ентомологів усіх п'яти частин світу!
Розділ XVI МГАННГА
Коли кузен Бенедікт не повернувся в звичайний час із екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедікт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж, місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби,— справжнє безглуздя. [274]І все ж кузена Бенедікта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша!