IV. Плач Єремії
Поезія Чубая справді добре охоплюється цим компактним і містким образом "постать голосу", а не, припустімо, "постать письма". Він неперевершено читав свої вірші (у його родині зберігається магнітофонний запис читання однієї з поем), але писав їх мало і, здається, не дуже охоче, працюючи радше з натхнення, аніж на догоду загадковому імперативу "писати". Він справді був більше містагогом, "душею товариства", співбесідником, аніж "писателем великим" ("Вертеп"). Можна уявити, які почуття провідували його під час допиту, коли протягом семи годин рука слідчого шкрябала й шкрябала самопискою, ловлячи його голос, немов птаха, і замикаючи в клітку письма, розкладаючи його слова, інтонацію, його самого, цілого й повнокровного, на витяжку, есенцію антипостаті, на мереживо чорних стрічок-мотузків, сплітаючи з них сітку й "текст", з яких більше ніколи не вдасться втекти. "Жива самонаявність душі в істинному логосі" та вторгнення письма як насильства, тонко й іронічно описані Дерида, стали для Грицька не умоглядною грою, а екзистенційною подією, знову наблизивши до платонізму з його засадничою недовірою до письма (див.: Федр 275 Е. — Платон. Діалоги. — К., 1995. — С. 335). Він не міг зробити сказані слова незаписаними. Цей запис був більшим і страшнішим за все, що він написав власноручно, — і він так само виказував його, Чубая, як кожний рядок поетичних шедеврів. Мені здається, він узагалі зненавидів письмо. Але не поезію.
У "П'ятикнижжі" привертає увагу ряд віршів, які умовно можна об'єднати під рубрикою "профетичні". Найвідоміші з них — "Плач Єремії" (що став не лише назвою, а й своєрідним гімном рок-групи, створеної сином Чубая, Тарасом), а також "Осінь" (з підзаголовком "пророцтво") та "Пророк", у якому, схоже, викладено основний сюжет Чубаєвої долі; скоріш за все, цей вірш належить до тих, які "збуваються":
і за останню пустельну піщину ступаючи
я гадав що прийду і скажу тим що мене
чекають хто вони і звідки і ще скажу
що буде із ними за десять літ і за сто
та лише покаянь чекали вони від мене
ставши в позу каменя що котиться із гори
Те ж таки авторське називання всього кращого в його поетичному доробку "П'ятикнижжям", вказує на старозавітний образ медіатора між трансцендентним і профанним світами, на певну сакральність цієї поезії — або власної поетичної місії, як вона бачилася Чубаєві. У своїй творчості й життєвій поставі Чубай старший за християнство, як і пророк Єремія з його відразою до видимих ляльок Бога (Єр. 10:5). Як відомо, християнство завершує ряд пророків Ісусом; для Чубая це завершення передчасне. Вчитуючись у профетичні вірші та "темні" поеми, зустрічаючи в спогадах Коха згадку про те, що Чубай у дискусіях відстоював поезію "мудру, важку і непрозору, в котрій би всього було БАГАТО", якось одразу пригадуєш пасаж із класичної книги Гейзінги, де йдеться про первісну синкретичну злютованість постатей пророка, жерця, містагога, філософа тощо в єдиній фігурі поета-ясновидця. "Усі названі риси цілком природно складаються в той наш образ архаїчного поета, чия функція за всіх часів священна й заразом літературна. Але, хоч би яка була його функція, чи сакральна, чи профанська, вона завжди корениться в тій чи іншій формі гри. …Поезія у своїй первісній культуротворчій якості народжується у грі і як гра — священна, безперечно, гра; але завжди, навіть у своїй священності, вона ступає на грані веселого самозабуття, жарту й розваги" (див.: Гейзінга Й. Homo Ludens. — К., 1994. — С. 140–141).
Саме ступанням по цій веселій грані можна пояснити включення Чубаєм до книги з такою багатозначною та "поважною" назвою кількох відверто шибеницьких і, правду сказати, слабких віршів: "Ой, дивні, та предивні…", "Гіпноз" або "Колискова". Навіть у "Відшукуванні причетного", де йдеться про такі невеселі речі як самогубство та посмертні блукання душі, Чубай на єдину мить, та все ж не втримується від пустощів — у речитатив епічного голосу вдирається письмо, вивіска на міськраді:
і піде мимо нього палаюча хмара
і піде мимо нього рука що дає копійку
і піде мимо нього рука що бере копійку
і піде мимо нього "гарадской савєт депутатов трудящіхся"
— при чому комічний ефект досягається засобами самого письма, коли російська фонетика відтворюється українською орфографією (один із найулюбленіших прийомів Чубая; див. цитований лист до В. Кашки). Про його раннє "правописне божевілля" взагалі можна писати окремий трактат, взявши за основу "Марію"; химерно архаїзований правопис, введений там автором без жодних пояснень (публікація в "Скрині"), у подальших виданнях поеми так само без жодних пояснень ліквідується редакторами. А проте можу засвідчити, що наприкінці 70-х усі ці "смерти", "сьогодни", "очи" (у множині!), "осени" впливали на рецепцію як сильнодіючий наркотик: модерна поезія в старожитньому облачінні! Якби Целан надрукував "фугу смерті" готичним шрифтом, ефект був би приблизно таким самим. Сьогодні на Україні залишився тільки один майстер, який уміє викликати подібні ефекти, вдаючись до зовсім інших засобів — Петро Мідянка.
У чудовій інтерпретації поезії Мідянки й Олега Лишеги, присвяченій, зокрема, і правописним аспектам, Вадим Трінчій глибоко відчув іманентну містичність, властиву текстам Лишеги. Сказане ним великою мірою стосується і поезії Чубая. "Адже й досі той напрямок у сімдесятництві… — тобто містицизм, істотний для авторів, критики сприймають просто за літературний прийом. Щодо Лишеги критичну секуляризацію чи дещо акуратнішу редукцію до натурфілософії здійснити складніше… — постаті такого містичного масштабу у нашій поезії ще не траплялося, хоч і бували цікаві наближення. Люди з таким складом розуму воліють засновувати секти і являти вчення у пряміший спосіб" (Трінчій В. Рука Аполлона — рука Діоніса // Критика. — 2001. — № 12. — С. 24).
Щодо Лишеги та його евентуальної "секти", то я не зовсім певний; а от Грицько Чубай, як, до речі, і його адресат Володимир Кашка (див.: Москалець К. Людина на крижині. — К., 1999. — С. 85—106), таке товариство заснував, до того ж не одне, а два. Першим була "Скриня", другим — те нове коло знайомих, яке поволі оточило його через кілька років після січневого погрому 1972 року (більшу частину їх називає у своїх спогадах Юрко Кох). Майже всі вони були молодшими за Чубая на 5—10 років. "Учення" являлося способом, прямішого за який не існує (хіба що в Дзені): "накуплялося дешевого вина, і знову ж таки, як наголошував Грицько, на грецький кшталт мішали його з водою і таким чином мали багато чого пити. Йшлося не про саму випивку, а радше про щось, біля чого сидіти й вести розмову" (Володимир Кауфман; "Плач Єремії", с. 303).