Іван Микитович мовчки слухав і сумно поглядав на брата. "Невже він брат мій?" — миготіло у його в думці, і аж мороз пробігав у його поза спиною.
— Що се у тебе за дівчина?.. Вогонь, а не очі! — перебіг Петро Микитович на іншу мову, побачивши, що брат мовчить.
— Дівчина? — спитав понуро Іван Микитович, і серце в його стукнуло. — Яка?
— Тут, у дворі.
— То хазяйська дочка Наталя.
— Що ж ти? — запитав Петро Микитович, засвітивши очима.
Іван Микитович глянув на брата і, мов зляканий, спустив очі.
Серце у його ще дужче застукало, повернулося так болізно.
— Халява ти, як я бачу!.. — скрикнув Петро Микитович. Брат мовчав і тільки зблід на виду.
— Що, у вас рано зіходяться на службу? — знову перемінив Петро Микитович розмову.
— Та так, як і всюди.
Розмова не йшла далі. Іван Микитович ходив по хаті та посвистував. Попивши чай, вийшли разом з дому. Іван Микитович потяг на службу, Петро Микитович по своєму ділу.
Іван Микитович насилу висидів свої часи на службі, немов текли вони не днями, а віками. Нетерплячка його пекла, як згага, у думках носилося чорним вороном темне почуття якогось лиха... Вийшовши з служби, він не ходою пішов, а підтюпцем побіг додому. Тихенько увійшов він у сіни і став під дверима своєї хати. Звідти доносився голос братів:
— Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?
Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...
На колінах у брата сиділа Наталя, почепившись руками на шиї і схиливши голову на плече. Вона була не то що задумана: в очах грала тиха радість, личко горіло, як у вогні, а зітхання — поривчате, тяжке. Петро Микитович гладив її по гарячій щоці рукою.
Зуздрівши Івана Микитовича, Наталя порвалася скочити, та Петро Микитович задержав.
— Не лякайтеся! Не бійтесь! — казав він, не пускаючи її з рук.
— Пус-с-тіть! Пустіть! Обідати час давати, — прохалася Наталя. Іван Микитович, скоса глянувши, почав роздягатись. Серце його наче молотком било у груди, він не міг слова вимовити.
Петро Микитович випустив Наталю і почав розмову з братом.
— Одначе довго ж вас задержують. У нас се вже давно б пообідали. А я, брат, справився: діло гаразд іде. Пообіцяв секретареві двісті рублів — нічого. Каже: коли піймали у руки, то не випустимо!
Іван Микитович, мов сонний, слухав, слова неначе здалека прилітали і пролітали, розмова рвалася... Пообідали, полягали спочити, засмаливши папіроси.
— То ти на скрипці граєш? — спитав Петро Микитович, водячи очима по хаті і побачивши скрипку на стіні.
— Граю.
— Вивчився?
— Та так, трохи...
— Добре трохи? — ускочивши у хату, защебетала Наталя. — Іван Микитович так грають, мов словами говорять!
— Ану, справді, заграй, я послухаю... Заграй, Іване! — прохав брат.
Іван Микитович зняв скрипку. Довго-довго він її направляв, рвучи часто струни, чого з ним до сього ніколи не траплялося. Ось таки направив: ударив смичком раз, удруге, провів вподовж струни, струна випустила такий тяжкий та вразливий голос, що у Івана Микитовича заблищали сльози на очах і трохи не впали додолу, рука затіпалася, скочила... Гляне — Петро Микитович уже заграє з Наталею. Зо зла надавив він смичком на струну, струна лопнула, і гучний бренькіт пробіг по хаті, усіх полякавши...
— Ні, не заграю, — сумно вимовив Іван Микитович і положив скрипку на стіл. Сам ліг на ліжко, одвернувшись до стіни. Наталя, запримітивши се, зараз юркнула з хати.
— А гарна, брате, дівчина оця Наталя! їй-богу, хороша! — мовив чуло Петро Микитович до брата.
— Суч... — трохи не бевкнув Іван Микитович, та здержався. Петро Микитович, полежавши трохи, почав розказувати про своє життя, про бенкети, танці, співи.
— Як я тільки співаю, коли б ти чув! Куди не появлюся, зараз мене просять співати. Панянки так і в'ються коло мене та у всьому догоджають... Постій, я тобі заспіваю. Яку б то? Ну, хоч "Нащо мені чорні брови..."! Шевченкову — знаєш?
І почав... Голос його, молодий, дзвінкий та гнучкий, так і лився, так і розливався, перегинався у сто крат тонів, заходив глибоко в душу тихою тугою, то уражав серце лементом горя, яке почувалося в пісні.
Співання те вразило Івана Микитовича. Миттю він скочив з ліжка, вхопив скрипку і на трьох струнах, спершу несміло, а далі все Дужче виводив тяжку тугу, поки не розлився гірким плачем зрадженої дівчини. Петро Микитович зостановився.
— Далі! далі! — кричить Іван Микитович і одно веде, одно розливає сльози...
— Далі немає, — каже Петро Микитович, — вже кінець. Ну та й ти ж, брате, граєш! Я ще не чув такого виразного вигравання ніколи! Ану, ще що заграй.
Іван Микитович заграв "Гриця", "Ой вийду я на шпильочок", "Ой на ставочку та на бережечку", потім веселеньких-танцюристих, потім знову жалісливих і так програв аж до самого вечора. Забулося його лихо, заколихане грою, заснуло. Іван Микитович знову просіяв, повеселів і з охотою згодився на братову раду піти проходитися, роздивитися місто.
Увечері, п'ючи чай, він і сам загравав з Наталею, щипав її за пухкі білі руки, лоскотав попід боками, хоч Наталя тепер одбивалася і одверталася від його жартів, а більше ловила погляд Петрів. Одначе Іван Микитович не впадав від того в тугу. Вночі, вийшовши надвір і заставши Наталю, що стояла сама у сінях, обпершись об одвірок, і задумано дивилася на місяць, він знову ущипнув її й веселенько посварився пальцем коло її чорного ока.
— Чого ви сваритеся? — сердито спитала вона.
— Ох, Наталю! Бійтеся лихої години! Як раз та два наскочить, — тихо з жалем вимовив він, — краще кінчати грамоту.
Наталя нічого не одказала, сердито повернулася і пішла в свою хату.
Се знову приложило Івану Микитовичу вогню до серця, знову туга та досада обняли його.
Полягали спати. Петро зразу заснув. Іван повертався з боку на бік, і, як не силував себе замкнути очі, сон чогось не приходив. Думки розходилися, мов хвилі, загравали свою пісню, не ту, що він вигравав на скрипці, а живу, болізну, що серце, як обценьками, давить, як вогнем, пече. "Сказати йому? — думав він. — Попрохати, хай не чіпає? Соромно! Яке моє діло?.. І справді: яке моє діло?.. Що вона, моя дитина, сестра, жінка? Хай ступає на слизьку кладку... Я остерігав її, не слухає, дивитися на мене не хоче... І що я за нещасливий такий удався? Ось живу тут більше, ніж три роки, а не зможу привернути її до себе, тоді як Петро всього день, і вона вже обнімає його, сидить у його на колінах, цілує... Суч... Ні стида, ні сорому!.. Сказано: яка мати, така й дочка, яблучко від яблуньки недалеко відкотиться!.. Чого ж мені її шкода? Чого жаль проймає всього, коли я нагадаю про те?.. Здається, своїми б руками задавив його... Кого? Рідного брата?.. Ні, не варт вона слова доброго, не варт тих мук, що як не задавлять мого серця! Адже ж якби вона була... вона б почула, яким я її голосом остерігав сьогодні від лихої години... А то одвернулася, пішла, мов не до неї то річ... Пропадай ти пропадом!" — рішив і закрив очі... А трохи згодом перед ним у темноті знову виступає він, вона — знову покотилися роєм думки, знову жаль, прокльони, досада... Насилу Іван Микитович перед світом зімкнув очі.