"Так-та-ак!..— пригадує Петруня.— Це оті самі, що як був малим! — Дивується: — Дивись тобі! А я думав, що то тільки вони в казках..."
Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.
"Чого вони такі темні, сумні?" — питається у неї.
Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.
"Куди ж це ти?" — з тривогою питає Петруня, угадуючи її намір.
"Я швидко назад вернуся".— Пішла до дубових дверей.
По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє:
"Я вернуся, вернуся!.. Я зараз!.."
Зникає за дубовими тюремними дверима.
Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли б же, коли б не одурила.
— Що тобі, Петруню, серце болить? — близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється, і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.
— Вона ще прийде! Вона зараз, зараз вернеться! — швидко, як з гарячки, шепоче Петруня.
Кошовий тихо з жалем хитає головою:
— Бідний ти, Бова-Королевичу! — і далі нахмурив брови, суворо, голосніше: — Вона, Петруню, не прийде, чуєш, ніколи не прийде! Лягай, спи!
Петруня покірно кладе голову на постіль. І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.
Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо... виростають якісь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля... арки... ходи... коридори... і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:
Ой ти, Грицю, Грицю,
Ти, славний козаче...
Двері одчинились — і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого...
"Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!.. Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду... А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні...
І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити..."
* * *
Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо — пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги...
Тільки-тільки що його чути: через стіни, через грати подає голос... Послухає-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити... Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:
Ой у городі в Таганрозі
А в мурованім замку
Сидить козак на прикові
За дівку-коханку...
Як у срібну сурмочку, цвірчать залізні пута і собі приспівують стиха:
За дівку-коханку...
[26] — Кордуб’є — кривий, сучкуватий стовбур.
[27] — Орелі — гойдалка.