— Що се таке? — запитав Ленько брата.
Сенько не відповів нічого, але зараз почав пробиратися до місця, звідки доходив голос. Незабаром брати знайшли вузеньку стежку, втоптану поміж кропивою, і пішли нею.
На руїнах колишньої пустині з-поміж густих глогових і драпакових корчів виднілося щось немов будка, в якій не раз у бідніших газдів лежать пси. Кілька порохнявих, напівперегнилих дилин, опертих на кроківки, стриміло вгору, творячи яку-таку охорону від непогоди. Ззаду лежала величезна купа ломаччя, хащу та гнилих бервен, творячи непрохідну стіну. На землі замість постелі валялася купа листя із сухої соломи, і на тій нужденній мерві лежала, а властиво сиділа, опершися о грубий пень, стара вже людина. Зразу годі було розпізнати, чи се чоловік, чи жінка. Безладно понавішуване, брудне та діряве курмання — се була вся одежа тої руїни чоловіка, а тільки по довгім, у ковтуни скуйовдженім волоссі можна було пізнати в тій постаті жінку. її лице було темне, як земля, давно не мите, а запалі очі ясніли з глибоких ямок несамовитим огнем. Її ноги були порепані та покриті струпами засохлої крові.
Охриплим, ледве чутним голосом співала вона, не рушаючися з місця і не зводячи очей із одної точки:
Ой за ліс милий, за ліс
Чорні оченька заніс,
І слідоньки забравши,
Серцю жалю завдавши.
Зітхнула, а потім зараз перейшла на іншу нуту:
Мати ж моя, мати, що ти учинила,
Що ти свої діти марне погубила?
— А се хто? — запитав Сенько шептом свого брата.
— Не пізнаєш? Се наша стрийна, Демкова жінка!
— Овва! Ось на яке зійшла! — промовив Сенько і зацмокав.
Демчиха не завважила Довбущуків. Не рушаючися з місця і вдивляючися все однаково в пустий темний простір, вона тоненьким голосом затягнула колискову співанку, немов заколисуючи дитину до сну:
Ой не куй, не куй, сива зазулько, вночі,
Не вибирай си на терниноньку очі!
"Ой як же ж мені поночі не кувати?
Маю дітоньки, нічим їх годувати".
Та нараз зареготалася різким, неприродним реготом і затягнула танечної:
Ой береза дуба везла,
Трохи впріла, трохи змерзла...
Потім зітхнула знов і говорила до себе, немов продовжаючи з кимсь перервану розмову:
— А що ж я їй зробила? Чи зілля винно що кому?.. Чи я винна, що нарвала?..
І безпосередньо по сих словах, звісивши голову вниз, затягнула сумовито:
Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде!
Най на того суд упаде,
Хто судити буде!
Довбущуки стояли недалеко халабуди і мовчки придивлялися Демчисі.
Нараз почули за собою шелест бур’яну і лускіт лому. Обернулися і побачили парубка, в якім зараз пізнали свого молодшого братанича Іванка, Демкового сина.
— Се ти, Іванку? — озвався Ленько.
— Адже ж я! — відповів парубок. — А ви відки тут узялися?
— Вернули з Іванової хати, — відповів Сенько.
— Овва, так скоро? — жартуючи сказав парубок. —
Я думав, що ви вікувати там будете.
— Та не зле нам там було, — відповів, також жартуючи, Ленько. — Але що ж, не хотіли пани довше держати та й нагнали нас додому.
— Шкода, бо без вас тут було досить спокійно, — сказав Іванко. — Тільки ось моя мама не може забути того, що сталося з вами всіми. А властиво вона забула все, навіть те, що вона моя мати.
І Іванко добув із кошеля, який приніс із собою, горщик зі стравою, положив його перед божевільною і мовчки чекав, поки вона пообідає. Демчиха, не кажучи ані слова, зирнула на горщик, узяла ложку і почала їсти зовсім спокійно, мов розумна людина. Іванко й оба Довбущуки мовчки придивлялися їй.
— Бачите, що сталося з вашою стрийною! — шепнув Іванко Довбущукам.
Брати насмішливо покивали головами.
— Нічого собі! Їсть добре, а більше їй нічого не треба, — сказав Сенько.
— Чи не нагодував би ти й нас так? — запитав Ленько свого братанича.
Іванко взяв з-перед матері порожній горщик, завинув його в шмату і, не відповідаючи на його питання, забирався вертати. Довбущуки поспішили за ним. Цікаві були дізнатися про все, що бачили.
— Іванку, Іванку, зачекай! Ми змучені й голодні! Чей же не будеш такий лихий на нас і не даси нам отут загибати з голоду?
— Та я не лихий на вас, але не знаю, чого вам треба і що можу зробити для вас.
— Та нам небагато чого треба на початок, — сказав Ленько. — А там ми якось дамо собі раду. Але скажи насамперед, як ти тут заходиш собі світу і що сталося з нашими?
— Що ж я вам скажу? Мені ніколи, робота чекає. А те, що тут сталося, то самі сумні річі. Як вас забрали, Демчиха довго ходила з хлопцем по пожарищі та заводила, а потім, немов щось надумала, прийшла в село, до Петрія. У Петрія була стара, ваша баба. Вона кілька неділь мешкала у Петрія, аж одного вечора нагло занедужала і тої самої ночі вмерла. Мов на нещастя, і Демчишин хлопець занедужав разом і вмер. Демчихи тоді не було дома. Господи милосердний, як бідна прилетіла звідкись! Нам аж серця краялися, слухаючи її ридання. Десь по півночі призналася, що струїла "стару". Небіжка варила собі у горнятку крупи, а вона влила до тих круп розпару якогось зілля. А як "стара" їла, прийшов Демчишин хлопчина, і вона й йому дала тих круп. До доби обоє померли. На другий день покликали громаду, взяли Демчиху і віддали до суду, — та там уже побачили, що бідній Демчисі помішалося в голові. її привели назад у село і веліли вислати кудись у шпиталь. Але не було кому заплатити за ліки, то так вона й лишилася. І від того часу ціле літо тут просиджує та співає, а на зиму беруть її в село, аби тут не замерзла.
— А де ж ти? — спитав Сенько.
— У Петрія. І там біда. Старий Петрій став такий скупий та понурий, що, хто його давно знав, певно, не пізнав би його тепер. Петріїха послабла, гризеться. Сумно дуже в цілім домі.
— Що ж Петрій робить? — запитав Ленько.
— Що робить? Усе, як мара, шукає якоїсь пивниці, до якої згубив доступ, і ніяк не може віднайти його.
— Що ж то за пивниця?
— Там десь у горах була дебра, а в ній відомий йому вхід до підземного льоху. Не знаю, чи був там направду льох, чи лиш йому снилося. Бо, відхорувавши по вашій хапатні, він пішов раз у те місце і не знайшов ані дебрі, ані входу. Потім, як минуло літо, пішов іще раз і знов не знайшов нічого. Я оба рази слідив за ним. Прийде на місце, дивиться, хреститься, зітхне важко, походить довкола і вертає додому. Отак він робить кілька разів щороку.