— Авжеж! Веселий, мов скажений собака! — відповів Раморні.— І щасливий, мов той укушений бідолаха, що вже відчуває, як його бере сказ... Цей жорстокий хлопчисько, Крофорд, бачив, як я страждаю, і не пожалів мене анітрохи. Я до нього несправедливий? Ще б пак? Якби я був до нього й до всього світу справедливий, то викинув би юного графа з вікна і цим поклав би всім його успіхам край. Бо якщо він стане тим, ким хоче стати, то це буде лихо для цілої Шотландії, а надто для долини Тею... Обережніше розмотуй пов'язку, ескулаце, рука ще не загоїлась, аж горить. Якби муха зачепила рану крилом, то для мене це було б, мабуть, однаково що удар кинджалом.
— Не бійся, благородний мій патроне,— усміхнувся лікар, марно намагаючись приховати за вдаваним співчуттям свою зловтіху.— Ось прикладемо свіженького бальзаму і — ге-ге-ге! — погамуємо страждання, що їх ваша рицарська честь так мужньо терпить.
— Мужньо, кажеш? — перепитав Раморні, скривившись від болю.— Я терплю його так, як терпів би пекучий вогонь у пеклі... Кістка горить, мов розпечене залізо... Ота твря жирна масть за-шкварчить, коли капнеш її на рану... Та все це — грудневий лід проти пекла, що клекоче в моїй душі!
— Спершу погамуємо ваш тілесний біль, благородний мій патроне,— сказав Двайнінг,— а вже тоді, з дозволу вашої рицарської честі, ваш покірний слуга спробує застосувати своє мистецтво й полікувати вам розтроюджене серце... А втім, душевний біль, гадаю, до певної міри живиться тілесними муками, і коли мені пощастить їх потамувати, вогонь у вашій душі, сподіваюся, згасне сам.
— Ти прекрасний, неоціненний лікар, Хенбене,— сказав рицар, коли від бальзаму рана перестала боліти.— Однак є речі, на які твоя влада не сягає. Ти зумів погамувати тілесний біль, що доводив мене до нестями, але ти не навчиш моє серце терпіти зневагу хлопчиська, якого я виглядів!.. Якого я любив, Двайнін-гу... Бо я справді його любив... Палко любив! Найбільший мій гріх — це те, що я потурав його вадам... А він не схотів заступитися, коли одне-єдине слово з його вуст розвіяло б усю підозру! Ще й посміхався... Так, я бачив на його обличчі посмішку, коли отой мерзотник провост, полигач і заступник нікчемних городян, кинув мені виклик... А принц-бо знав, бездушний, що мені вже повік не тримати меча... Та я цього не забуду, не подарую,— швидше ти сам почнеш закликати людей прощати кривди! Не дає мені спокою і те, що має відбутися завтра... Слухай, Хенбене, як ти гадаєш, рани на тілі вбитого справді можуть відкритись і заплакати кривавими слізьми, якщо до труни підступиться убивця?
— Про це, мілорде, я можу судити тільки з чужих слів;— відповів Двайнінг.— Кажуть, "такі випадки траплялися.
— Того собаку Бонтрона починає тіпати вже на саму згадку про це. Каже, ніби радше піде на двобій. Що ти про це думаєш?.. Він чоловік залізний.
— А зброяр звик бити по залізу,— відповів Двайнінг.
— Якщо Бонтрон загине в бою, я плакати не буду,— сказав Раморні.— Хоча разом з ним я втрачу ще одну руку.
— Смію вас запевнити, вельможносте, за цією рукою ви плакатимете не так, як за тією, що втратили на Керф'ю-стріт... Даруйте за жарт, ге-геге!.. Але яка з цього бевзя Бонтрона користь?
— Як із бульдога,— відповів рицар.— Не гавкає, зате кусається.
— А ви не боїтеся, що на сповіді він скаже правду? — спитав лікар.
— Хто знає, на що здатна людина в передсмертному страхові? — відповів недул/ий.— Бонтрон уже показав своє боягузтво, хоч воно завжди було чуже його чорній душі. Раніше він, бувало, й рук не помиє після того, як кого-небудь порішить, а тепер не важиться глянути на мертве тіло — боїться, що з ран повиступає кров.
— Гаразд,— мовив лікар,— я спробую йому якось допомогти — адже Бонтрон мстився й за мої кривди, завдаючи того смертельного удару, дарма що він прийшовся не в ту голову, в яку був призначений.
— А чия ж то вина, нікчемний боягузе, коли не твоя? — промовив Раморні. — Хіба то не ти показав на полохливого зайця замість здоровенного оленя?!
— Бог із вами, благородний рицарю! — вигукнув ескулап.— Невже ви хочете, щоб я, хто тільки й знає чипіти в своїй комірчині над пляшечками, був такий самий спритний мисливець, як ви, чоловік високородний, і вмів у нічній пітьмі відрізнити оленя від олениці, зайця від зайчихи? Я майже не мав сумніву, коли повз нас до Смітового будинку у Вінді пробіг "мавр"-танцюрист. І все ж таки мене тоді трохи бентежила думка, чи це той, хто нам потрібен,— мені здалося, наче він нижчий на зріст. Та коли чоловік знов з'явився на вулиці, пробувши в будинку досить часу для того, щоб перевдягтися, і пройшов перевальцем пбвз нас,— у шкіряному колеті, в шапці на залізній підкладці та ще й насвистуючи улюблену зброяреву пісеньку,— то, сказати щиро, все це, super totam materiam !, мене й ошукало, І я випустив на нього бульдога вашої рицарської вельможності, а той несхибно виконав свій обов'язок,— хоч і взяв зайця замість оленя. Тим-то, якщо проклятий зброяр не покладе нашого бідо-
1 Сукупність ознак (лат.).
лашного приятеля па місці трупом, я зроблю все, щоб той пес Бонтрон не пропав, або моє мистецтво нічого не варте!
— Важкенько ж доведеться твоєму мистецтву, лікарю,— сказав Раморні.— Бо знай: якщо гіаш боєць зазнає в поєдинку поразки, але не впаде на арені мертвий, його за ноги потягнуть до шибениці й.без довгих балачок накинуть йому на шию зашморг як засудженому до страти вбивці. А після того, як він години зо дві погойдається мішком на мотузку, ти навряд чи візьмешся лікувати його скручені в'язи.
— Вибачте, ваша рицарська честь, але я іншої думки,— обережно відповів Двайнінг.— Я заберу його з-під шибениці, й він опиниться в царстві ельфів, як колись там опинилися король Артур, сер Гіон Бордоський та Угеро-Датчанин *, або ж, коли схочу, дам йому погойдатися в зашморгу кілька хвилин, а то й годин, а тоді підхоплю його й понесу геть з людських очей, як ото вітер підхоплює й несе сухого листочка.
— Все це пусті хвастощі, добродію лікар,— відповів Раморні.— Його піде проводжати на шибеницю вся пертська голота, люди пхатимуться одне поперед одного, аби тільки подивитись, як конає слуга високородного рицаря за вбивство чванькуватого городянина. Біля шибениці зберуться тисячі простолюду.