— Я цього не переживу, Олбані. Адже й мій вплив на нього, який часом забувається в мою відсутність, незмінно дає свої наслідки, коли син поруч. А якщо пристати на твою раду, то цей вплив зовсім припиниться, і які ще лиха впадуть тоді на голову безталанного принца?! Якщо його не буде тут, я не матиму сну... В кожному подиху вітру мені ввижатиметься його передсмертний стогін .. Та й ти, Олбані, хоч і стриманіший від мене, а теж утратиш спокій.
Так промовляв легковірний монарх, прагнучи схилити до своєї ду&ки брата і обдурити самого себе, а заразом і довести, ніби дядько й небіж проникнуті один до одного ніжними почуттями,, хоч насправді їх не було й сліду.
— Ваша батьківська турбота про сина дуже швидко переходить у тривогу, величносте,— сказав Олбані.— Я, звісно, не пропоную дати принцові волю, аби він робив, що хоче. Гадаю, Давида треба переселити ненадовго в яке-небудь пристойне відлюдне місце... віддаги під опіку мудрого наставника, що відповідатиме за вчинки й безпеку рринца, як учитель відповідає за учня. ^ щ
— Як?! Віддати Ротсея під опіку? Хіба він маленький?! — вигукнув король.— Він уже два роки, як вийшов з того віку, коли юнака за нашими законами вважають неповнолітнім.
— Римляни були мудріші,— мовив Олбані.— У них повноліття наставало на чотири роки пізніше, ніж у нас. Зрештою, здоровий гуіузд підказує, що батьки повинні мати право виховувати своїх дітей до такого віку, до якого треба, і в кожної людини повноліття має наставати в свій час. Взяти, для прикладу, юного Ліндсея, графа Крофорда,—до речі, у сварці з містом він, кажуть, виступає на боці Раморні... Так ось, цьому юнакові п'ятнадцять років, але він так завзято, впевнено й твердо йде до своєї мети, мов тридцятирічний. А мій небіж, людина багато кращих і благородніших чеснот, розуму й серця, у свої двадцять три роки виявляє часом легковажність хлопчакіа, якого задля його ж таки добра слід тримати в шорах... Та не журіться, що так сталося, владарю мій, і не гнівайтесь на брата, коли він каже правду, бо ліпші плоди ті, котрі дозрівають повільніше, й ліпші коні ті, котрі завдавали конюхам більше клопоту, поки їх об'їжджали для бойовища або для турнірної арени.
Герцог замовк, дав королеві Роберту поринути в роздуми, а потім, зачекавши хвилини дві-три, уже веселіше додав:
— Але не падайте духом, благородний мій владарю, може, цю сварку ще пощастить залагодити без бою та інших труднощів. Удова бідна, бо її чоловік, хоч і мав чимало замовлень, був ледачий і любив марнувати гроші. Отож у цьому ділі, гадаю, ми відкупимось грішми, а суму, яку доведеться заплатити за пролиту кров, можна буде відшкодувати з прибутків маєтку Раморні.
— Ні, ми заплатимо за все самі,— заперечив король Роберт, жадібно вхопившися за надію залагодити прикру суперечку мирно.— Коли Раморні звільнять зі служби в Ротсея і віддалять від двору, його статки й так поменшають, а бити того, хто вже впав, неблагородно... Та ось іде наш секретар, пріор, сказати нам, що час починати раду... Доброго ранку, велебний отче!
— Нехай вас бог благословить, мій владарю! — відповів абат.
— Що ж, добрий отче,— провадив король,— не будемо чекати Ротсея. Я сам ручуся, він прийме наші поради. Приступаймо до справ королівства. Які у вас вісті од графа Дугласа?
— Він прибув до свого Танталлонського замку, мій владарю, ї прислав гінця зі звісткою, що, хоч сам граф Марч і сховавсь у фортеці Данбар, нікого до себе не пускаючи, проте його прибічники й васали зібрались і стали табором поблизу Колдінгема. Очевидно, вони ждусь там великих сил з Англії. їх стягують до шотландського кордону Хотспур і сер Ральф Персі.
— Лихі новини,— мовив король.— Нехай простить господь Джорджа Данбара!
Цієї миті до зали ввійшов принц. Король провадив далі:
— А-а, ось нарешті й ти, Ротсею... В церкві я тебе щось не бачив.
— Вранці мене здолали лінощі,— відповів принц,— бо вночі я страждав від безсоння і лихоманки.
— Ох, нерозумний мій хлопчику! — відказав король.— Якби ти не провів без сну останню ніч масниці, тебе б не лихоманило в ніч на попільну середу.
— Мені прикро, що я перебив вашу молитву, владарю мій,— недбало кинув принц.— Ваша величність просила в небес для когось прощення — безперечно, для недруга, бо найчастіше ви згадуєте у своїх молитвах недругів.
— Сядь і вгамуйся, нерозважливий хлопче! — наказав батько, милуючись водночас вродливим обличчям і гарною поставою улюбленого сина.
Ротсей підсунув подушку ближче до батьківських ніг і недбало сів на неї, а король вів далі:
— Щойно я висловив тут жаль з приводу того, що граф Марч, якого після твого розлучення ми твердо пообіцяли винагородити за всі заподіяні йому кривди, виявився здатним вступити в негідну змову з англійцями проти рідної країни... Невже в нього закрався сумнів, що ми не додержимо свого слова?
— Я відповім за нього: "Ні!" —сказав принц.—— У вашому слові граф не сумнівається, величносте. Але в нього могла прокинутись осторога, що ваші мудрі радники не дадуть вам додержати його.
Роберт Третій маз боязливу звичку вдавати, ніби не розчув слів, що вимагали — навіть на його власну думку — гнівної відповіді. Через те він пустив повз вухо синове зауваження й говорив далі. І все ж необачні слова Ротсея поглибили невдоволення, що зародилося проти сина в батьковій душі.
— Добре, що Дуглас тепер на кордоні,— промовив король.—
Його груди, як і груди всіх його предків,— найнадійніший щит для Шотландії.
— Тоді лихо нам, якщо він повернеться спиною до ворога,— кинув непоправний Ротсей.
— Ти посмів узяти під сумнів відвагу Дугласа?! — вкрай роздратовано зашгґав король.
— Відвагу графа не посміє взяти під сумнів ніхто,— відказав Ротсей,— вона так сімо безперечна, як і його гордощі... Але щастя може зрадити і його.
—. Присягаю святим Андрієм, Давиде,— вигукнув король,— ти однаково що той пугач — кожним своїм словом віщуєш чвари й біду!
— Мовчу, батьку,— кинув юнак.
— А що чути про ворожнечу в Гірській Країні? — провадив король, звертаючись до пріора.
— Гадаю, там справи обертаються сприятливо,— відповів священик.— Вогонь, що загрожував охопити всю країну, здається, пощастить загасити кров'ю чотирьох-п'яти десятків тих волоцюг. Два великих союзи племен дійшли згоди,— і скріпили її врочистою присягою на мечах,— вирішити свою суперечку тридцятого березня, у вэрбну неділю, в присутності вашої величності будь-якою зброєю, що її ви назвете, і на вказаному вами бойовищі. Число воїнів вирішено обмежити до тридцяти з кожного боку, але битимуться вони до останку. А тому клани звертаються до вашої величності з уклінним проханням, аби ви цього дня по-батьківському склали з себе королівське право присуджувати перемогу одній із сторін до завершення бою: ви не кинете на землю скіпетра й не крикнете "Годі!", поки на ногах стоятиме бодай один воїн.