— Ти жорстокий, сер Джон Раморні,— сказав невдоволено герцог Ротсейський.— Але ти дорого заплатив за право засуджувати нас, постраждавши в нашій спільній справі.
— Мілорде Ротсей,— промовив рицар,— лікар, який перев'язував мені оцей оцупок, сказав, що чим глибший я відчуватиму біль від його ножа й припікання, тим більше в мене буде надій швидше видужати. Тим=то я без вагань завдам рани вашим почуттям, бо тільки так мені, може, пощастить примусити в^с зрозуміти, що слід зробити задля вашої ж безпеки. Ви, високосте, надто багато часу віддали науці безглуздих забав. Тепер вам пора взятися за справжнє чоловіче діло, або вас розчавлять, як метелика на квітці, довкола якої він пурхає.
— Мені здається, розумію, чому ви вдалися до повчань, сер Джон. Вам набридли пусті розваги,— церковники називають їх гріхом,— і вас потягло на трохи серйозніші злочини. Убивство чи, скажімо, різанина нададуть оргіям своєрідного пікантного присмаку, як ото оливки — вину. Але найгірші мої вчинки — тільки веселі пустощі. Не тішить мене криваве ремесло, і мені гиді^о дивитися чй навіть чути про вбивство, нехай то буде і найнікчемніший негідник. Якщо мені коли-небудь і судилося зійти на трон, то я маю намір зректися, як і мій батько, свого ім'я і назватись Робертом, на честь Роберта Брюса.*. Так, і коли це станеться, кожен шотландський юнак піднесе в одній руці келих, а другою обніме свою дівчину, і тоді відвагу доводитимуть поцілунками й келихами, а не кинджалами'й мечами. А на моїй могилі напишуть: "Тут спочиває вічним сном Роберт, четвертий король цього імені. Він не вигравав битв, як Роберт Перший, не піднявся з графа до короля, як Роберт Другий. Він не зводив церков, як Роберт Третій, а вдовольнявся тим, що жив і помер королем бравих молодців!" У двохсотрічній історії нашого роду я хотів би позмагатися славою тільки з одним монархом:.
Старий король наш Каул Любив велику чару...
— Ласкавий мій пане,— озвався Раморні,— дозвольте мені нагадати вам, що ваші веселі забави призводять до тяжкого лиха. Якби я втратив був руку в бою, домагаючись для вашої високості перемоги чад могутніми ворогами, то ця втрата мене нітрохи не пригнічувала б. Але дійти через вуличну бійку від панцера й шолома до халата й нічного ковпака...
— Ох, знов ти своєї, сер Джон!..— урвав хворого безтурботний принц.— Куди це годиться — раз по раз тицяти мені межи
очі свою скалічену руку, як ото привид Гескхела жбурнув свою голову в сера Вільяма Уоллеса Ч Згодься, ти поводишся безглуздіше від самого Фодіона,— адже відважний Уоллес у пориві гніву стяв тому голову, тоді як я, коли б міг, радо приставив би твою руку на місце. Та послухай: оскільки це неможливо, то я роздобуду тобі залізну — таку, як у старого рицаря
1 Натяк на епізод, либонь, найпоетичніший у поемі Гаррі Сліпого про Уоллеса (прим. авт.).
Карслоджі. Він вітався нею з друзями, пригортав дружину, кидав виклик ворогам і взагалі робив усе, що роблять справжнісінькою рукою з плоті й крові, захищаючись чи нападаючи, їй-богу, сер Джон, у людини чимало зайвих органів і кінцівок. Можна бачити на одне око, чути на одне вухо, мацати однією рукою, відчувати запах однією ніздрею. І я, приміром, ніяк не доберу: навіщо природа нам дала усього цього аж по парі? Хіба про запас, коли щось одне втратиш чи покалічиш... Рицар глухо застогнав і відвернувся від принца.
— Ні, сер Джон,— провадив герцог,— я кажу серйозно. Ти краще за мене знаєш, чи правду розповідає легенда про рицаря Карслоджі, званого Залізною Рукою,— адже він був твоїм сусідом. За його часів той хитромудрий знадіб могли вигадати лише в Римі. Та я ладен побитися з тобою об заклад на сто марок, що як дати ту руку за зразок пертському зброяреві Генрі Вінду, то він склепає таку саму не згірше, ніж це зробили б гуртом римські ковалі з благословення своїх кардиналів!
— Я міг би без усякого ризику прийняти ваш заклад, мілорде,— гірко промовив недужий,— але зараз мені не до дурниць... Ви звільнили мене від служби в себе з наказу дядька?
— З наказу батька,— відповів принц.
— Для якого поради вашого дядька однаково що накази,— додав Раморні.— Мене вкрили ганьбою і викидають на смітник, як я тепер можу викинути, мов неїіотріб, свою праву рукавицю. Та хоч руки я й позбувся, голова моя ще може вам знадобитись. Чи не зволить ваша високість вислухати від мене кілька дуже важливих слів?.. Бо я дуже стомився і відчуваю, що сили мене покидають.
— Кажи що завгодно,— відповів принц.— Твоя втрата зобов'язує мене вислухати тебе... а твій кривавий оцупок — берло, яке означає для мене високу владу. Говори ж, але не дозволяй собі зайвого, користуючись своїм привілеєм!
— Я скажу коротко — як заради вас, так і заради себе самого... Та, зрештою, мені залишилося додати небагато. Дуглас спішно скликає свої< васалів і очолює військо. Він має намір ім'ям короля Роберта зібрати у прикордонних графствах тридцять тисяч воїнів, а тоді повести їх у глиб країни і зажадати, щоб герцог Ротсейський надав — чи, скоріше, поновив — його дочці становище та привілеї герцогині Ротсейської. Король Роберт згодиться на б>дь-які умови, аби тільки зберегти мир... А як учинить герцог?
— Герцог Ротсейський любить мир,— промовив гордо принц.— Одначе він ніколи не боявся війни. І перше ніж він знов прийме ту пихату мегеру до свого столу й у свое ложе з наказу її батька, Дугласові треба буде стати королем Шотландії.
— Так-то так... Але це — менша з двох небезпек, які вам загрожують, адже Дуглас ніколи не діє таємно.
— Що ж іще нам заірожуєл не дає піти на спочинок у таку пізню пору? Я стомлений, ти — поранений, і навіть свічки вже мерехтять, так наче й вони знудилися від нашої розмови.
— Тоді скажіть мені: хто править цим королівством, Шотландією? — спитав Раморні.
— Король Роберт, третій цього імені,— відповів принц, підіймаючи над головою свій ковпак.— І нехай його рука тримає скіпетр якомога довше!
— Дай боже... Амінь! — проказав Раморні.— Але хто править королем Робертом і диктує йому майже всі заходи, що їх добрий монарх і провадить у життя?
— Ти маєш на увазі мілорда Олбані? — промовив принц.— % Так, це правда, мій батько майже в усьому слухається порад