— Це його справа,— мовив верховний констебль.— Однак, якщо він запропонує високу винагороду, то серед хоробрих йо-менів, що зібралися довкруг арени, знайдеться чимало сміливців, охочих пром'яти кістки в такому грищі. Я й сам, якби не моє звання та покладені на мене обов'язки, залюбки став би замість одного з цих дикунів і мав би це за честь!
Вони повідомили про свою ухвалу горянам, і вождь клану Хаттанів відповів:
— Ви, мілорди, вирішили справедливо й благородно, і я вважаю за свій обов'язок виконати вашу постанову... Нехай герольди оголосять усім: якщо є охочий поділити з кланом Хаттанів честь і вдачу цього дня, то він дістане в нагороду золоту крону й право битися на смерть у моїх лавах!
— Ви трохи пошкодували своїх скарбів, Мак-Гіллі Хаттане,— промовив королівський стайничий.— Золота крона — нікчемна плата за участь у бою, який вас чекає.
— Якщо знайдеться вояк, ладний битися за честь,— відповів вождь,— ця плата його вдовольнить. Мені не потрібні послуги того, хто дістає з піхов меч тільки заради золота.
Герольди рушили навколо арени, час від часу зупиняючись з, як їм наказано, викрикуючи пропозицію вождя Хаттанів. Але охочого вступити в його загін не було. Одні глузували з убогості горян, які пропонували надто мізерну плату за таку небезпечну службу, інші ніби аж обурювалися, що кров городян цінять настільки дешево. Одне слово, ніхто не виявляв ні найменшого бажання впрягатися в це нелегке діло, поки слова герольдів долетіли до вух Генрі Вінда,— зброяр стояв по той бік бар'єру, перемовляючись із бальї Крейгдаллі чи, краще сказати, не дуже уважно дослухаючись до слів шановного члена міської ради.
— О, що вони там кричать? — запитав Генрі.
— Мак-Гіллі Хаттан пропонує щедру винагороду,— відказав господар заїзду "Гриф".— Він заплатить золоту крону тому, хто схоче перекинутися на день у дикого кота й скласти голову на службі у вождя. Оце й усе.
— Як?! — нетерпляче вигукнув Сміт.— Вони пропонують битися з ними проти клану Кугілів?
— Атож, саме так,— мовив Гриф.— Та навряд чи знайдеться в Перті такий дурень.
Тільки він промовив ці слова, як Сміт легко перестрибнув через бар'єр і вийшов на арену, гукаючи:
— Агов, сер геральд, я, Генрі Сміт, згоден битися на боці клану Хаттанів!
У натовпі почулися захоплені вигуки, а старші й поважніші городяни, не бачачи ні найменшої причини для такої поведінки зброяра, вирішили, що той уже, мабуть, геть схитнувся на цих бійках з розуму. Особливо вражений був провост.
— Чи ти здурів, Генрі?! — сказав він.— У тебе ж немає ні дворучного меча, ні кольчуги!
— Що правда, то правда,— погодився Генрі.— 3 кольчугою, яку я зробив недавно для себе, я розлучився задля он того молодця, вождя Кугілів, і скоро він на власних плечах відчує, як я клепаю в кузні залізо! Ну, а дворучний меч... Для початку я обійдуся ось цим дитячим мечиком, поки роздобуду собі в бою важчого.
— Так діло не піде,— мовив Еррол.— Слухай сюди, зброяре, заради пречистої, бери мою міланську кольчугу й добрий іспанський меч!
— Дякую вам, сер Гілберт Гей! Але та зброя, благородний графе, якою ваш хоробрий предок вирішив долю битви під Лон-карті, послужить добру службу й мені. Не дуже я люблю битися чужими мечами й в обладунку чужої роботи — я тоді не знаю, якого можу завдати удару, не пощербивши леза, і скільки витримає, не луснувши, надітий на мене панцер!
Тим часом чутка про те, що безстрашний Сміт виходить на бій без обладунку, облетіла все юрмище й пішла гуляти по місту. Вже,надходила призначена година, коли це раптом почувся пронизливий крик жінки, яка вимагала пропустити її. Люди вражено розступились, і жінка вийшла на арену, ледве дихаючи під тягарем кольчуги та великого дворучного меча. Тепер усі впізнали в ній вдову Олівера Праудф'юта, а обладунок вона принесла той, що належав самому Смітові: трагічної ночі, незадовго до своєї смерті, шапкар узяв меч та кольчугу у коваля, і разом з мертвим тілом у дім до покійного принесли й надітий на нього обладунок. І ось тепер вдячна вдова принесла меч і кольчугу саме в ту хвилину, коли випробувана зброя була як ніколи потрібна її власникові. Генрі з радістю прийняв свій обладунок, а розхвильована жінка поквапно допомогла сміливцеві надягти його і, прощаючись, сказала:
— Бог тобі на поміч, заступнику вдови та сиріт! І смерть кожному, хто підніме на тебе меча!
Відчувши на собі випробуваний обладунок, Генрі бадьоро стріпнувся, немовби для того, щоб залізна кольчуга краще облягла тіло, потім вихопив з піхов дворучний меч і заходився розмахувати ним над головою та виписувати зі свистом у повітрі вісімки — так легко й зграбно, що не було сумніву: важку й грізну зброю тримають дужі і вправні руки.
Воїнам дали наказ обійти по одному довкола арени — але так, щоб шляхи супротивників не перетиналися,— і біля Золотої Альтанки, де сидів король, зробити шанобливий уклін. ; Поки загони виконували цей обряд, глядачі знов захоплено порівнювали статури, руки й ноги, м'язи воїнів обох кланів, намагаючись угадати, чим же скінчиться бій. Одвічна люта ворожнеча, розпалювана безнастанним насиллям та кривавою помстою, спопеляла тепер серце кожного бійця. їхні обличчя були дико спотворені від гордощів, ненависті й відчайдушної рішучості битися до останку.
А городяни, схвильовано чекаючи кривавої розваги, вітали воїнів радісними вигуками. Як скінчиться битва? Хто з героїв відзначиться? Глядачі сперечались і навіть билися об заклад. Ясне, відкрите й натхненне обличчя Генрі Сміта завойовувало прихильність більшості людей, і багато хто, коли висловлюватись по-сучасному, пропонував нерівний заклад, запевняючи, що вброяр покладе трьох супротивників, перше ніж упаде сам.
Ледве встиг Сміт приготуватися до бою, як вожді дали наказ шикуватись, і тої самої миті Генрі почув Главерів голос, що вихопився з напружено принишклого тепер натовпу:
— Гаррі Сміт! Гаррі Сміт! Чи ти здурів? Що це на тебе найшло?
"Ти ба, старий Саймон хоче врятувати від мене свого багатонадійного зятька — майбутнього чи вже й нинішнього",— ось про що подумав Генрі насамперед. Друга його думка була обернутись і негайно поговорити із старим Главером... Але третя — що, вступивши в лави бійців, він уже під кожним приводом не може без ганьби вийти з них чи бодай показати своє вагання.