— А як на мене, Джоне, така помста ница,— промовив Ротсей,
— Що ж, високосте, нехай і так. Але хто не годен помститися рукою, той мусить покладатись на голову... Одначе таку нагоду пропущено, коли м'якооердий Дуглас виступив проти переслідування єретиків. Отоді, мілорде, у старого Хенпіо вже не знайшлося відмовок, і він одвіз Пертську Красуню до Фолкленда. Та не для того, щоб розвіяти тугу леді Марджорі, як гадав сер Патрік Чартеріс і вона сама, а щоб ванни високості не довелося нудьгувати, коли повертатиметесь до замку з ловів.
Знов надовго шпала мовчанка; принц, здавалося, поринув у глибоку задуму. Нарешті він озвався:
— Раморні, в цьому ділі мене діймають докори сумління. Та коли я розповім про них тобі, демон софістики1, що йому ти служилі, розвіє мої сумніви, як уже бувало не раз. Ця дівчина — найпрекрасніша з усіх, яких я тільки бачив і знав, крім однієї. І тим більше Катаріна Главер мені до душі, що її риси нагадують Елізабет Данбар. Але вона,— я кажу про Пертську Красуню,— заручена і ось-ось має повінчатися з Генрі-зброярем, славним чоловіком, котрому немає рівного ні в його ремеслі, ні в бою. І коли вчинити те, на що ти мене підбиваєш, це буде занадто несправедливо щодо Генрі.
— Ваша високість, звісно, не сподівається, що я ревно дбатиму про вигоду й честь Генрі Сміта? — промовив Раморні, глянувши на свою скалічену руку.
— Присягаю святим Андрієм і його втятим хрестом, ти надто часто згадуєш про своє лихо, Джоне Раморні! Інші вдовольняють-ся тим, що тицяють у чужий пиріг пальця, а тобі конче треба упхати в нього всю свою закривавлену руку. Що сталося, те сталося, воротт^ немає — і пора про це забути!
—. Ні, мілорде, ви про моє лихо згадуєте частіше, ніж я сам,— відповів рицар.— Щоправда, аби лиш наді мною поглумитися. А от я... Та якщо мені несила про свою втрату забути, то я принаймні мовчатиму.
— От і гаразд. Отож я й кажу тобі, що в цьому ділі мене мучать докори сумління. Пригадуєш, як одного разу ми пішли з тобою задля забави послухати проповідь отця Клімента чи, скоріше, поглянути на ту чарівну єретичку і як зворушливо, мов менестрель, чернець розповідав про багатія, що відбирає в бідняка єдину овечку?
— Подумаєш, велике діло,— відказав сер Джон,— якщо в жінки того простолюдина зброяра батьком її первістка буде принц Шотландський! Скільки графів були б радісінькі сподобитися такої честі для своїх високородних дружин! Гадаєте, після того хоч один із них позбувся б сну?
— Якщо дозволите мені сказати слово,— озвався аптекар,— то нагадаю, що за давніми шотландськими законами цим привілеєм користувався кожен феодальний лорд щодо дружини свого васала, хоч багато хто з тих високих вельмож був надто легкодухий чи надто жадібний до грошей і промінював своє право на золото.
— Мене вмовляти не треба, щоб я зласкавився над вродливою жіночкою. Але ця Катаріна завжди була до мене холодна,— сказав принц.
— Ну, любий мілорде,— мовив Раморні,— якщо ви, молодий, гарний, та ще й принц, і не знаєте, як завоювати серце вродливої дівчини, то мені не лишається нічого додати.
— Якщо з мого боку не буде надто великим зухвальством знов уставити слово,— втрутився Двайнінг,—то я скажу таке: весь Перт балакає про те, що це не Катаріна обрала собі Гоу Хрома, а його накинув дівчині трохи не силбміць батько. Я достеменно знаю, що вона не раз відмовлялась піти за зброяра.
— Ну, якщо ти в цьому нас запевняєш, тоді справа інша,— сказав Ротсей.— Вулкан теж був коваль, як Генрі Сміт, і одружився з Венерою проти її волі, а що з того вийшло — про це розповідають наші хроніки.
— Тож довгих літ і слава леді Венері! — вигукнув сер Джон Раморні.— І вдачі галантному рицареві Марсу, який ущасливлює своєю увагою чарівну богиню!
Кілька хвилин розмова точилася весела й безтурботна. Та скоро герцог Ротсейський її урвав.
— Моя в'язйиця лишалася позаду,— промовив він.— Але веселіше мені не стало. Мене змагає якась сонливість — не те що неприємна, але схожа на смуток. Так буває, коли стомишся від турбот чи переситишся розвагами. От послухати б зараз музику — тільки не дуже гучну, а таку, щоб тішила слух і щоб не хотілось розплющувати очей... Це була б справжня розкіш для богів!
— Ваша високосте, не встигли ви промовити про своє бажання, а річкові німфи вже поспішають його вдовольнити, як це завше роблять ельфи на берегах Тею! Ви чуєте?.. Лютня!
— Авжеж, лютня! — вигукнув, прислухавшись, герцог Рот-сейський.— І як дивно грає, як завмирають її звуки! Здається, я цю музику впізнаю. Вона лунає он із тієї барки, повертайте до неї!
— Це повертається знизу старий Хеншо,— сказав Раморні.— Агов, капітане!
Люди на барці відгукнулись і підпливли бік-о-бік до принцово-го човна.
— О! Та це ж моя давня знайома! — вигукнув Ротсей, відразу впізнавши в музикантці француженку Луїзу.— Мені здається, я перед тобою в боргу — хоча б за те, що череІГмене ти набралася страху на Валентинів день. Пересідай до нашого човна! З лютнею, собачкою, торбинкою і всім іншим!.. Я влаштую тебе на службу до дами, яка навіть твоє цуценя годуватиме курчатами й канарками!
— Сподіваюся, ваша високосте, ви зважите на те...— почав Раморні.
— Я не хочу зважати ні на що, крім свого бажання, Джоне. Зроби ласку, зважай на нього й ти.
— Це правда, що ви влаштуєте мене на службу до леді? — запитала співачка.— А де вона живе?
— У Фолклендському замку,— відповів принц.
— О, я вже чула про ту шляхетну даму! — сказала Луїза.— І ви справді замовите за мене слівце перед своєю високородною дружиною?
— Замовлю, слово честі... коли знов прийму її до себе за дружину. Зверни увагу на це застереження, Джоне,— кинув принц через плече до Раморні.
Всі, хто був у барці, почули принцові слова й, вирішивши, що в ясновельможної пари йдеться до замирення, почали вмовляти Луїзу скористатися з такої нагоди й приєднатися до почту герцогині Ротсейської. Декотрі навіть заходилися хвалити її за хист у музиці.
Поки люди гомоніли, Раморнґ прошепотів до Двайнінга:
— Ану, шельмо, придумай яке-небудь заперечення. Ця дівка буде нам зайва. Поворуши мізками, а я поки що перемовлюся з Хеншо.
— Дозволю собі зауважити, ваша високосте,— почав Двайнінг,— я, як людина, що вчилася в Іспанії та Аравії, скажу, що