Пертська красуня

Страница 123 из 154

Вальтер Скотт

Змучений від таких роздумів, Главер нарешті заснув. А вранці його розбудив Ніел Бушаллох і знічено запропонував старому повернутися до його хижі на Баллоху. Пастух вибачився за те, що вождь не може попрощатися з ним, Саймоном Главером, бо заклопотаний готуваннями до майбутнього бою. Ехін Мак-Аян гадає, сказав Ніел, що Баллох буде для Саймона найбезпечнішим місцем, і наказав усіляко подбати там про гостя.

Главерів товариш ще довго розводився про це і все намагався виправдати поведінку вождя, що, відсилаючи гостя, навіть не прийшов попрощатись.

— Його батько так не зробив би,— зрештою визнав пастух.— Та звідки бідоласі було навчитися пристойності; коли він виріс серед пертських міщан, а в тому племені, де тільки ви, сусідо Главер, умієте розмовляти по-гельському не згірш од мене, про ґречність люди уявлення не мають.

Не важко здогадатися, що рукавичник анітрохи не пошкодував 9 ва таку непоштивість до себе, як не засмутила вона і його товариша. Навпаки, Главерові й самому дужче сподобалася б тиха домівка пастуха, ніж гамірна гостинність вождя в день бенкету, навіть коли б не відбулося нічної розмови з Ехіном, що про неї старому було прикро згадувати.

Отож він щасливо повернувся до Баллоха, де, якби душа в нього не боліла за Катаріну, досить приємно проводив би дозвілля. Задля розваги Саймон плавав по озеру в човні,— невеличкому ялику, що в ньому на веслах сидів хлопчик-горянин, поки старий рукавичник вудив рибу. Частенько Главер приставав до невеликого острова і на могилі свого давнього приятеля Гілкріста Мак-Аяна ііоринав у роздуми. Він потоваришував із священиками й подарував ігуменові рукавиці на хутрі куниці, а старшим ченцям — по парі рукавиць із шкури рисі. Готуючи ці недорогі подарунки, Саймон бавив так час після заходу сонця; Пастухова родина збиралася тоді біля нього, дивуючись його майстерності та слухаючи його розповіді й пісні, що ними цей старий чоловік умів розігнати нудьгу й скоротити довгий вечір.

Обережний Главер, треба визнати, уникав розмов про отця Клімента, помилково вважаючи того не товаришем у біді, а винуватцем усіх своїх лих. "Навіщо мені,— міркував Саймон,— заради дивацтв отця Клімента втрачали прихильність оцих добрих ченців, що, може, навіть стануть колись мені в пригоді? Я вже й так зазнав чимало прикрощів через його проповіді. Мудрішим я від них не став, ^ от біднішим став. Ні, ні, нехай Катаріна з отцем Кліментом думають що завгодно, а я при першій же нагоді подамся назад, мов побитий собака на поклик господаря. Надягну, як належить, волосяницю, побатожу себе, заплачу, яку треба, пеню церкві і знову з нею помирюся".

Більше двох тижнів минуло відтоді, як Главер приїхав до Бал-лоха, і він уже почав дивуватися, що не чути ніяких вістей ні від Катаріни, ні від Генрі Вінда. Саймон гадав, що провост уже мав би сповістити зброяра, дё вони з дочкою переховуються. Главер знав: хоробрий Сміт не зважиться прибути в край Кугілів, бо має за плечима не одну сварку з його жителями, не кажучи вже про сутичку з Ехіном, коли той ще носив ім'я Конахар. Однак рукавичник вважав, що Генрі все ж таки міг би знайти спосіб переказати йому кілька слів чи бодай вітання через того чи того гінця. А їх у ті дні безнастанно посилали один до одного королівський двір та клан Кугілів, домовляючись про умови майбутнього бою: якою дорогою їхатимуть загони обох кланів до Перта, а також про інші деталі, що їх треба було погодити заздалегідь. Минула вже половина березня, і фатальна вербна неділя швидко наближалася.

Та збігав час, а Главер у вигнанні жодного разу більше й не бачився з колишнім своїм учнем. Однак увага, якою його оточили в домі пастуха, свідчила про те< що старого Саймона не забувають. І все ж, зачувши іноді над лісом мисливський ріжок вождя, рукавичник звичайно поспішав зовсім в інший бік. Та одного разу він несподівано опинився так близько від Ехіна, що ледве встиг уникнути зустрічі. А сталося це так.

Главер саме йшов у задумі через невелику поляну, з усіх боків оточену лісом — високими деревами впереміж із кущами. Зненацька з чагарів вискочила біла лань, а за нею два хорти; ^собаки тут-таки наздогнали тварину, вчепилися зубами один за ногу, другий — за горлянку й повалили її на землю всього за кілька кроків від сторопілого Главера. Наподалік пролунав різкий звук ріжка, потім гавкіт, і Саймон зрозумів, що зараз на поляну вискочать мисливці. Вже чути було, як вони атукають на собак, пробираючись крізь зарості. Якби Саймон мав хоч хвильку подумати, він би збагнув, що найкраще зараз стати й стояти або неквапом рушити з поляни, і нехай би Ехін сам вирішував — упізнавати стрічного чи ні. Однак прагнення уникати юного вождя вже переросло у СІаймона в якийсь інстинкт, і він, побачивши Ехіна так близько, з лику чкурнув у кущі ліщини та падуба й сховався там. Ледве встиг він це зробити, як на поляну вихопилися з чагарів Ехін та його названий батько Торквіл із Діброви. Дужий і спритний лісовик перекинув на спину схоплену собаками лань і, наступивши на неї коліном, правою рукою притримав її задні ноги, а лівою простяг свій мисливський ніж юному вождеві, щоб той власноруч перерізав тварині горлянку.

— Ні, Торквіле. Роби своє діло, ріж сам. Я не маю права убити ту, що схожа на мою названу матір.

Ці слова Ехін промовив з сумною усмішкою, а в його очах стояли сльози. Торквіл на мить утупився поглядом у свого молодого вождя, потім різонув гострим ножем по горлянці лані так несхибно й сильно, що лезо дістало до хребців. Тоді підхопився на ноги, знов затримав на вождеві пронизливий погляд і сказав:

— Те, що я зробив оце з оленем, я зробив би з будь-ким, хто почув би, як мій названий син згадав про білу лань і пов'язав це слово з ім'ям Гектора Мак-Аяна!

Коли досі Саймон не мав особливої потреби соватися, то тепер слова Торквіла послужили цьому вагомою причиною.

— Таку таємницю втаїти не можна, батьку Торквіл,— промовив Ехін.— Одного дня люди про неї дізнаються.

— Яку таємницю? Про що люди дізнаються? — здивовано перепитав Торквіл.

♦Ось вона, згубна таємниця! — промайнуло в Саймона.— Чого доброго, цей здоровило, особистий радник вождя, ще не втримає язика за зубами, і Ехінова ганьба набуде розголосу. А відповідати, я вже бачу, доведеться мені!"